Проби учнівського пера

  

Учениця 9-а класу

КЛЮС ОЛЕНА

Доля жінки ХХ століття на прикладі моєї бабусі.

ХХ століття ознаменувалося національно-визвольними змаганнями, возз’єднанням українських земель, тоталітарним режимом, голодомором, трагедією другої світової війни, чорнобильською катастрофою,   утворенням незалежної Української держави…

Саме всі ці події довелося пережити моїй прабабусі Єфросінії Калінович. Народилася вона  у вересні 1904 року в місті Гайсин Вінницької області в заможній сім’ї священника. «В дитинстві я була дуже вредною», - часом говорила вона. Воно й не дивно, адже в сім’ї було тринадцять дітей: три хлопці, а решта дівчата, а Фанічка була чи не наймолодшою дитиною в сім’ї. Часом біля їхніх воріт бідні люди просили хліба, а вона мала була, не розуміла, та й відповідала їм: «У нас нема хліба, у нас лише булки». Якось до Гайсина приїхав цар Микола, а Фанічка тоді була в школі, та й вирішила подивитися який він, той цар.  Але тут на неї навалився весь клас і прийшла додому з розрізаним носом. Розповідала також, як у них в шухляді лежали золоті монети, і вирішила вона скористатися ними. Взяла п’ять золотих, і пішла до єврея в лавку за цукерками, а той сказав, щоб батько до нього прийшов у справі. Можна тільки уявити собі як вона отримала потім від батька! А ще любила згадувати про те, як одного разу зібрала її мати в багате вбрання та дуже гарний капелюшок, щоб в гості іти. Карета з кіньми вже була запряжена, але непосидюча вдача взяла своє: дівчинка вдарилася об дишло, впала і замастилася. Зі сльозами на очах пригадувала вона той час, коли за довгим та багатим столом збиралася вся їхня велика родина, а прислуга поралася на кухні.

Не довго продовжувалося таке безтурботне дитинство. Батько вирішив взяти до свого дому двох студентів, яким «ніде було жити». У Росії нагніталася Жовтнева революція, а у цих студентів знайшли більшовицьку газету «Іскра». Саме цей момент став кульмінацією долі їхньої родини адже, як це в домі священника живуть противники церкви? Батька «понизили» та відправили в с. Устя, Кам’янець – Подільського району Хмельницької області, в якому селяни чомусь ніколи не ходили до церкви. Незабаром помер батько, а згодом -  і мати. Фаня з молодшою сестричкою Шурою залишилися самі. Спочатку жили з старшою сестрою, яка вийшла заміж за заможного селянина. Вона ж допомогла  Фані  здобути шестикласну освіту в  гімназії для дівчат (сьогодні школа №8) міста Кам’янця - Подільського. Залишився ще сьомий клас аби здобути педагогічну освіту, але сестру з чоловіком розкуркулили і наказали виїхати з села. Фаня закохується в хлопця, але його батьки знаючи, що вона «попівська дочка» заборонили їм одружуватися. У дівчини нічого не залишалося, як «виходити за того, хто брав, а не за того, кого хотіла». Вийшла заміж за простого селянина Федора. Прийшла до них в невістки, у хату-землянку, а у нього було ще шестеро сестер. Важко було їй у чужому домі, але згодом звикла. Народила трьох синів, ходила до колгоспу, адже куди їй було дітися. Згодом стала передовою ланковою, бригадиром. Коли народила наймолодшого сина, то зі злості сказала акушерці: «Забирайте його собі». А та її відповіла, щоб не казала так, бо ще буде доживати біля нього своє життя. Так і сталося. Померла вона у домі наймолодшого сина Леонтія 12 грудня 1988 року.

 До цих пір згадують з захопленням про цю інтелігентну, освічену і мудру жінку мої дідусь з мамою. Розказують, що саме вона проводила пізнавальні вечори для селян з правил етикету та моди.  Ще й у вісімдесятирічному віці бабуся давала поради моїй мамі щодо стилю одягу, взуття чи макіяжу. Євфросінія Калінович (Белінська) – справжній приклад для наслідування у нашій родині.

Учениця 9-а класу,

ІВАШОВА ТЕТЯНА

Йдемо до майбутнього, озираючись на минуле

Історія людства досить перенасичена різноманітними подіями. Деякі з них були черговим поштовхом до розвитку економіки, міжнародних відносин, а деякі залишили трагічний, червоний слід у книзі життя. Щоб переконатися в цій, на жаль, невеселій істині, не потрібно  озиратися кудись дуже далеко. Досить лише заглянути у минуле нашої Батьківщини.

Україна в період  1929-1945 рр… Голод, репресії, Друга світова війна… Лише самі ці слова викликають у нас страх, біль, жахливі спогади. Здавалось би, Україна – щось таке велике й могутнє, а насправді у той час  вона не мала ні власної держави, ні свободи мови, ні достатнього розвитку культури. Спочатку Сталін знущався над нами своїм «кнутом та пряником», згодом у нас почали відбирати землі, господарство – усе, що належало українському народу. Після цих страждань Україна почала потерпати ще й від голоду. Мільйони українських людей, жителів країни з найродючішими землями почали вмирати, не маючи крихти хліба. Збираючи багаті урожаї, Україна пережила штучний голод. Проте, наша мужня нація не здалася. Українці прагнули незалежності. Вони робили все, щоб досягнути головної мети. Українські націоналісти боролися проти окупантів усіма методами, щоб забезпечити нам свободу. Вони використовували і насильницькі методи, які я, звичайно, не схвалюю. Проте, якби не ці завзяті ОУНівці та УПА чи мали б ми з вами таке життя?. Чи могли б ми вільно розмовляти своєю рідною мовою?. Варто задуматись, чи зміг би хтось у наш час, віддати своє життя за Батьківщину?. Таких людей налічувались би одиниці. Тому ми маємо з великою пошаною згадувати наших дідів і дякувати за нашу свободу.

Давайте погортаємо сторінки історії далі. Друга світова війна…Це вогнище запалилось з іскорки Гітлера, який забажав підкорити собі світ. Фашисти нищили села, міста, нації, народи, старих, малих, немічних. На існування мала право лише велика німецька нація, в жилах якої текла «блакитна кров». Та під час війни загинула велика кількість й самих німців, серед них не мало було тих, для кого це завоювання було аж ніяк не потрібним. З рештою, майже не кожного солдата вдома чекала родина. Не думаю, що божевільні плани якогось нелюда були для нього важливішими за сім’ю. Проте, всі зграєю прямували за лідером. А що вже говорити за Сталіна, який захищаючи країну, народ, кидався ним же під ноги противнику. Маючи на меті в будь-якому разі відбити атаки, правитель нехтував життям мільйонів людей. Часом він сам, знаходячи компромат, знищував чи замучував сотні тисяч жителів. Так він врятував народ від німців, але… від народу майже нічого не залишилося. Крім того, було зруйновано безліч сіл, міст, промисловість, культуру. Вижило лише одне – «скриня багатства» Сталіна – те, що він насправді усіма «чужими» силами захищав. А допомагали йому ще такі ж егоїсти, які по трупах людей прямували до грошей і влади. Хоча, якщо подумати, то нащо здатна одна людина проти мільйонів.

Згадавши усі страждання нашого народу, кількість тих, хто загинув, ми повинні усвідомити, що Україна та українці – це сильний народ, який своїми силами здобув незалежність та забезпечив новим поколінням світле майбутнє. То ж не забуваймо усі ці події, згадуймо минуле, та тих предків, котрі робили усе це та жертвували своїм життям заради тебе, мене і нас всіх!. Згадуємо, щоб цінувати свою незалежність на свободу, щоб не допустити нових помилок. До майбутнього йдемо озираючись на минуле. І тоді майбутнє буде світлим, щасливим, великим. Я в це вірю. А Ви?

Учень 9-Б класу,

ДАВИДОВ ОЛЕКСАНДР

Я гордий тим, що українець зроду!

Волею долі склалося так, що народився я в Україні. Тут я живу разом зі своєю родино. Тут у мене багато друзів. Тут разом з родиною і друзями ми зустрічаємо росяні світанки, спостерігаємо, як сонечко котиться на захід. Це для нас навесні співають невгамовні солов’ї і цвітуть білесенькі сади, а чарівна осінь дарує найтеплішу гаму золотих кольорів. Це для нас зима-чарівниця обсипає інеєм всі рослинки, щоб здивувати і причарувати серце, напоїти його любов’ю до рідного краю. Бо та земля, на якій народились, вона усім, як мати на цілий світ, найдорожча, найдобріша і наймиліша. І недаремно свою Вітчизну українці з прадавніх віків називають Ненькою Україною.

Моя Батьківщина — це вишеньки цвіт І верби над ставом, й калина.

Моя Батьківщина — це мрії політ,

Це рідна моя Україна!

Моя Батьківщина — це наша сім’я,

Затишний куточок і хата.

Це мама, татусь, бабця, дідо і я,

Всі рідні і друзів багато.

Моя Батьківщина — це злагода й мир,

Та небо бездонне й чудове.

Це пісня чарівна, що лине до зір,

Й дитинство моє світанкове.

Моя Батьківщина — ліси і поля.

Від них в нас і радість, і сила.

Це та найсвятіша і рідна земля,

Що кожного з нас народила.

А наша держава про себе заявила на повний голос ще на початку

дев'ятого століття, як Київська Русь. Вона розвивалась, квітнула, зміцнювала державне правління. Вона розміщена у центрі Європи, через її територію проходили великі торгові шляхи, а географічне положення нашої держави дуже вигідне, тому що тут і помірний клімат, і родючі чорноземні ґрунти, є багато річок, озер, віковічні ліси і безмежні степи, а ще омивають її землі два моря. З давніх часів наша держава потерпала від набігів кочових племен.

Тому що ті, хто хоч раз побував на цій землі, прагнули її захопити, привласнити, і кожному тут хотілось жити і панувати. Тому так часто попадала Україна під поневолення іншими народами. Та прагнення до волі і незалежності в українців у крові. Наші предки ішли визволяти рідну землю від зброї в усі часи, вони боролись і перемагали, та хоч деколи і програвали битву, та ніколи не здавалися, завжди знаходились люди, які піднімали народ на боротьбу, вели до волі.

Україно, ти рідна моя сторона.

Тут прадіди стежку топтали.

І була Україна їм в світі одна,

То ж за неї життя віддавали.

Україна зазнала неволі й біди

За історію повно по вінця!

Ти за правду і волю стояла завжди

Волелюбна душа українця.

А ось 24 серпня наш народ святкував 20 річницю від дня Незалежності України. Україна знову вільна і незалежна! Свято історичне, світле і веселе. Жити у вільній і незалежній державі — давня мрія нашого народу. Бо народ наш з роду-племені домовитий, господар на землі. Він завжди прагнув маги все своє: землю, хату, велику родину, свої традиції, культуру, і найцінніше — волю! Недаремно в усній народній творчості гак багато прислів'їв, які кажуть: "За рідний край — життя віддай", "Де рідний край, там і рай", "В нашій рідній сторонці воля наша світліша сонця!".

То ж скажіть, як же можна не гордитися тим, що народився на Україні, є сином такої славної землі.

Я гордий тим, що українець зроду!

Слава Україні! Героям слава!

Ситуація яка склалася сьогодні в Україні потрясла весь світ, всі звернули увагу на маленьку Україну, її мужній народ, сильну духом націю. Нарешті вона піднялася з колін за довгі роки знущань, поневірянь, гноблення, виснаження паразитами, які на ній прижилися, присмокталися як той комар і пили кров, доки не захлиснулися нею. Паразит не може проковтнути того, на кому паразитує. Піднялася, але якою ціною! Ціною життів своїх дочок і синів.

   Я пишаюся тим, що я українка, що народилася і живу в Україні. Я не маю бажання в майбутньому виїжджати за кордон, бо, кажуть, що там краще живеться. Я вірю в світле майбутнє Української держави. Український народ не має права не змінити на краще ситуацію в країні, адже з такою ідеєю в серці віддала своє життя «Небесна сотня». Серед Героїв України з числа «Небесної сотні» є ім’я нашого земляка Корнєєва Анатолія Петровича.  КОРНЄЄВ АНАТОЛІЙ ПЕТРОВИЧ, 53 роки. Військовий, городник,   голова   Рудської сільської ради Кам’янець-Подільського району. Помер від снайперського пострілу в серце. Член партії «Фронт змін». Був у 15 сотні Самооборони.

Анатолій Петрович народився 23 січня 1961 р. в с.Цвіклівці. 1976 р. закінчив Рудську 8-річку, а 1978-го - Жванецьку СШ. 1978-1982 рр. - навчання у Кам’янець-Подільському вищому військовому інженерно - командному училищі. 1982-1987 рр. - служба в групі радянських військ у Німеччині. 1987-1991 рр. - служба на Далекому Сході. У 1991-2003 рр. працював на Кам’янець-Подільському хлібокомбінаті, де пройшов шлях від завідувача складу до заступника директора. 2003-2007 рр. - безробітний. У 2007-2010 рр. працював у ТОВ «Стіомі-Холдинг». З листопада 2010 р. - Рудський сільський голова. Одружений. Разом з дружиною Людмилою виховали двох дітей. «Його не можна було втримати вдома, батько усім серцем рвався у Київ на майдан. Говорив: «Як можна ховатися, коли там вбивають дітей…», - розповіла донька Дарина.

«Вранці 20 лютого майдан перейшов у контрнаступ. Люди з камінням, дрючками, голими руками погнали добре екіпірованих бійців, яких вчили воювати і вбивати. Нас ніхто не вів в атаку, не було ані прапора, ані командира. З словами «Слава Україні» відбили монумент Незалежності та перейшли на вулицю Інститутську. Там ми почали підніматися вгору і по нас відкрили вогонь автоматники та снайпери з палацу Жовтневого. Люди почали дряпатися на пагорб та бігти по містку через вулицю Інститутську. Якимось дивом ми взяли палац Жовтневий. Тут наші шляхи з Анатолієм Петровичем розійшлися. Він пішов правим флангом. Люди від куль снайперів падали як підкошені, жерстяні щити не рятували. Люди лягали штабелями. Інформація про загибель Корнєєва А.П. з'явилась зранку 20 лютого. Десь через півгодини після його смерті з Києва зателефонували його дружині. До обіду  страшна звістка розлетілася не лише по Хмельницькій області, а й дійшла до рідної доньки в Швецію. Товариш Анатолія Петровича, що подзвонив на його телефон, почув в трубці голос незнайомого чоловіка, який підтвердив інформацію: «Нема уже вашого Петровича, постріл в серце, снайпер». Я прибіг до Жовтневого палацу, він уже був мертвий», - розповів друг сім’ї Віктор Міщишин.

Анатолій Петрович - колишній військовий. За направленням службу проходив у Німеччині. Його частина займалась розвідкою ядерних об’єктів на території ФРН. З розпадом Радянського Союзу змушений припинити військову службу. Влаштувався на роботу на хлібокомбінат. Безпосередньо брав участь у відкритті перших торговельних точок підприємства. Торгував хлібом. Продаючи хліб, познайомився з газдами з Тернопільщини, які займалися городництвом. Саме ці люди привили йому любов до землі та до справи, яку він любив – городництво.

«Анатолій був дуже роботящою людиною. Попри те, що працював головою сільради, він дуже любив землю. Йому більше по душі було займатися вирощуванням, аніж кабінет. Уявляєте, у нього було близько 50 сортів лише однієї картоплі. А, якщо у Анатолія хтось брав саджанець, то той неодмінно приживався. Він дуже часто їздив на майдан у Київ, возив туди картоплю, буряк, моркву та інші овочі, які сам вирощував. Не міг залишатися осторонь, не така він людина. Не був байдужим», - говорив на похоронах колега Анатолія Корнєєва голова Княжпільської сільської ради Микола Брянгін.

Анатолій Петрович завжди був активним у питанні життя громади. Спроба стати сільським головою виявилася успішною. «Напевне, люди побачили в мені те, що викликало в них довіру та надію на зміни. Хочу, щоб усі ці надії та сподівання мені вдалося виправдати» - сказав в одному з інтерв’ю герой Небесної сотні. 23 лютого Корнеєв Анатолій Петрович був похований в с.Руда. ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ!

   

   Зараз наступили важкі часи змін. Потрібно знову побудувати Українську  державу на фундаменті справедливості і народної влади. Для цього потрібно, на мою думку, повністю змінити всю владу, вибрати людей з народу, тих, хто був на майданах і захищав Україну - справжніх «слуг народу», а не тих «нардепів», які тільки знають, що наживатися на простих людях і будувати собі розкішні маєтки за мільярди, відпочивати на закордонних пляжах і справляти нужду в золотих туалетах.

    

   Я вважаю, ми не маємо права знехтувати своїм шансом, якого ми так важко добилися. Українці повинні діяти, рухатися вперед, не бути байдужими, а бути свідомими громадянами  своєї держави. Дякувати Богу, що ми   українці – сильний народ, який своїми силами здобув незалежність,  жертвує своїм життям заради тебе, мене і нас всіх!

   Хоч мої права ще обмежені, але я вірю в український народ, в нашу могутню націю, що вона зробить правильний вибір, знищить всі залишки бруду,  адже разом ми сила.  

Я знаю, що все буде добре, ми будемо жити і пишатися своєю державою, пам’ятати наших героїв.  

   Наступив твій час, Україно, розквітай, розправляй плечі і гордо крокуй вперед. Слава Україні! Героям слава!

                                                                                                                 Клюс Олена, 10 кл.