Учнівські легенди

ПРОЕКТ 1

Квітка на камені  

У народі кажуть: кохання то  велика сила. Вона здатна перебороти усі  негаразди та поєднати долі   люблячих сердець. Так думали і двоє закоханих із невеликого села, що загубилося між пагорбами Поділля. Здавалось, що природа наділила цю молоду пару найкращими рисами. Обоє молоді, ставні, блакитноокі, щирі, приязні. Одне недобре. Батьки дівчини, яка зростала одиначкою у багатій родині та носила горде і незвичне для цієї місцини ім’я - Квітка, не могли повірити, що їхня красуня вийде заміж за панського наймита. Зацькували вони молоду пару. Панські посіпаки розповідали про кожен крок закоханих. І тоді вирішили молодята покинути рідні краї і втекти. Не боялись вони ні труднощів у дорозі, ні батьківських прокльонів. Здавалось, що дівчина зі своїм коханим вже втекли від панських слуг, але надії видалися примарними.  В народі кажуть: «Від долі нікуди не втечеш». Не врятувала їх ні глибока печера, ні висока скеля. Не втримав руки своєї коханої юнак. Зірвалась вона зі скали. Покотилось її тіло по гострому камінню, і залишились на них крапельки крові. Розгорнув свої водні обійми глибокий Смотрич і забрав навіки дівчину-красуню.

Давно не бачили такого розпачу ці прадавні землі. Тільки високі скелі і бистра ріка  співчували юнакові, поглинаючи його крик  і сльози.

Пройшли роки...  Хлопець так і  не повернувся до рідного села. На місці загибелі своєї коханої він збудував місто, яке стало прихистком для всіх добрих людей, і зокрема, молодих закоханих. Справжньою окрасою міських пагорбів стали невеличкі квіти, які виросли із краплинок крові молодої красуні. І стали у народі називати те місто Квіткою на камені на честь   прекрасної, і такої трагічної історії про справжні почуття.

Золочевська Софія, учениця 7-А класу

Магічна краса Ярослави

На теперішніх землях Поділля проживало невідоме,  бідне поселення.  Серед  його жителів виділялася одна дівчина на ім’я Ярослава.  З вигляду була вона царського роду. А ще - дуже гарна і  добра. Не один хлопець приходив свататися до неї, а вона: «Нема мені любого на всій земній кулі. Усі мені не цікаві».

Неподалік їхнього поселення в лісі жив одинокий чоловік, який відрікся від грішного життя і тільки молився. Він зустрівся з Ярославою і сказав їй: «Я знаю, Ярославо, одного чоловіка, котрий і розумніший за тебе, і кращий, і багатий. Краса його світліша за сонячне сяйво. Він такий багатий, що роздає своє багатство, і не стає біднішим».

Поблідла Ярослава і запитала його: «Хто він?» Одинак дав їй ікону і сказав молитися, і він обов’язково прийде.

Проходив час, а дівчина про молитви згадувала лише інколи. Одного разу вона посварилася з своїми батьками, і через   злість подалася туди «куди очі  глядять»  захопивши з собою ікону.  Це була осінь, і на дворі   стояв   сильний туман. Не зважаючи на негоду дівчина не думала повертатися додому. Холод і голод заставив Ярославу звернутися до Божої Матері з Ісусом на руках про помилування. Вона йшла не один день і ніч, і не помітила як потрапила в якісь багатий двір. Розглядаючи  його вона випадково зіштовхнулася з молодим хлопцем. Він одразу попросив вибачення, а потім запросив до себе додому побачивши, що Ярослава сильно замерзла. Вже в будинку вона добре розгледіла    хлопця. Виявилося, що він син найбагатшого   князя. Звали його  Олександр. Він був високий на зріст, з світлим волоссям і голубими очима. Сідаючи за стіл  Олександр запитав Ярославу звідки вона.   Дівчина  не знала що відповісти, бо   її поселення не мало назви.  Князь  попросив, щоб вона обов’язково показала йому це місце. Наступного дня,  блукаючи верхи на конях серед лісів, вони знайшли її  село.  Після повернення додому хлопець розповів батькові про  таємниче поселення, і те, що йому до душі припала ця незнайомка.  Він запропонував підпорядкувати їм  невідомі землі, і почати будувати там місто. Незабаром поселення, яке було оточене кам’яними скелями уже жило в місті. Князь назвав його Кам’янцем.

Ставши правителем міста   Олександр одружився з Ярославою. Жили вони разом довго і щасливо. Тепер вона така ж багата і премудра, як була бідна і нерозумна раніше. Ярослава стала вчити людей любити Iсуса, і нікому недоброго слова не казати, тата і маму щиро шанувати.

Дикунець Анастасія,

учениця 7-а класу

Пророчі слова золоторогого оленя

Було це дуже-дуже давно. В одному невеличкому селі жила собі дівчина. Щоб купувати хліб, сіль, та інші продукти, вона змушена була ходити до міста. Цей шлях проходив через великий темний ліс, який ріс на скелястому пагорбі.  Навколо лісу текла невеличка річечка.

Одного разу пішла дівчина на базар. Коли йшла вона лісом натрапила на величезний камінь, який був неймовірної краси, а на ньому росла велика гарна квітка. Поки дівчина розглядала  ці чари природи - стемнілося, і вона не змогла знайти дорогу назад. Вирішила  бідолашна переночувати біля каменя. Проснулась вночі дівчина, а біля неї стоїть великий олень, з золотими рогами,  від  якого виграє сяйво. Спочатку дівчина подумала, що це сон. Але олень людським голосом сказав їй пророчі слова: «Дуже скоро ти зустрінеш свою долю - це буде молодий гарний князь. Ти вийдеш за нього заміж, у вас будуть діти. Ви будете щасливими і заможними, але є одна умова. На місці цього лісу ви маєте побудувати місто, яке прославить вас на довгі часи і багато поколінь».

Зранку дівчина прокинулась і не зрозуміла,  сон це був, чи  реальність. Вибравшись з лісу, вона зустріла гарного, молодого князя на коні. Вони одружились і дійсно побудували місто на пагорбі, де був ліс.

Назвали вони його Кам’янцем тому, що був побудований з каменя.  А дітям своїм   наповідали   зберігати  любов до «Квітки на камені».

Ось така моя легенда про рідне місто.

Головач Даша,

 учениця 7-а класу

  

 Богдан Кам’янець збудував

 Жив у наших краях   розумний, винахідливий хлопчик. Звали його Богданом. Батьки Богдана не були заможними людьми, тому навчався він дома. Занадто бешкетливим був хлопчисько. Постійно заважав батькам у їхній домашній роботі: то щось переверне, то курей налякає.

Та ось, якось одного разу, пішов Богдан разом із друзями до лісу. І як завжди буває у недосвідчених мандрівників - вони заблукали.  В цей самий день, тільки вже підвечір, розпалили вони багаття та нагорнули багато листя, щоб зручніше було лежати. Коли прокинулись вранці, пішли шукати дорогу до дому, та раптом натрапили на дуже гарну і простору галявину, посередині якої стояв камінь з надписом: «Хто цей камінь знайде – той місто – фортецю збудує».

  Хлопці одразу захопились щось будувати, а коли згадали, що колись не будували де-небудь, а вибирали під забудову щасливе місце, вирішили перевірити людську мудрість. Взяли мурашник і перенесли купу на те місце, де планували почати  будівництво. Мурашник швидко розрісся. Це  вказувало на те, що місце для забудови вибрано  вдало.  Усі разом приступили до роботи. Заклали першу підвалину і вкинули в землю знайдене зерно - на достаток, а полин - від злих духів.  Водою з чотирьох джерел окропили землю, щоб сльозами люди не вмивалися, і щоб добро в місто йшло, як з води…

Незабаром була збудована невеличка дерев’яна хатинка вікнами і дверима до сонця – таким чином хлопці вручили сонечкові від свого дому ключі.

Потихенько вони продовжували будувати навколо знайденого красеня – каменя приміщення для складів та майстерні.  Так і проходили у них   в роботі всі дні.

  Наближалась зима, і дітлахи почали думати про теплий одяг, тому розпочали полювання на тварин. Наступного дня,  після довгого переслідування здобичі вони потрапили  у село,  в якому  раніше проживали. Діти дуже зраділи, а батьки зраділи ще більше. Хлопчаки їм про все розповіли. Односельці почувши  про незвичайний камінь і дитячу будову зносили хлопцям, що могли: діжки, ночви,  стільці, інструменти… Незабаром скриню з людським добром доправили до того - Богом даного місця.

 Першим зайшов на новобудову Богдан, як справжній господар з хлібиною від батьків.  Ніби дорослий він сказав: «Щоб хліб родив! Щоб Бог благословив!» Новосілля справляли   всім селом, бо оновлювалося життя.

  Минали роки, хлопці підростали і незабаром вирішили назвати своє місто Кам’янець-Подільський, через той камінь. Після того, як вони збудували там фортецю і храми   надто гарним воно стало.  Чар-зілля покладене хлопцями під забудову до сьогодні   береже його. Хто тільки не мучив наших кам’янчан: і турок, і австрієць, і поляк, і москаль, а вони, як цвіт калини знову відроджуються. Краса і велич цього краю стала відома не одному куточку світу. А вода Смотрича  надихає на спокійне    щасливе життя.

Сулятицький Стас,

Учень 7-а класу

Легенда міста Кам'янець-ГІодільський

Одного дня юнак 15 років втікав від грабіжників міста. Він довго біг, і задихаючись зупинився і зрозумів, що заблукав. Хлопчик стояв і дивився по сторонах і не знав куди далі бігти. Раптом удалині він побачив ангела. Ангел тримав у руці камінь. Камінь той був незвичайний, він був наповнений сяйвом. Юнак здивувався побаченому. Ангел простягнув руку хлопчикові, сказавши такі слова: «Цей дивовижний камінь стане тобі у пригоді». Юнак хотів запитати: «Навіщо...», але ангел, перебивши його розмову, сказав: «Заховайся у тому лісі» і зник.

Хлопець довго біг і, прибігши до лісу,  побачив сховище схоже на підвал. Він зайшов у те сховище і його неймовірно здивувало те, що у підвалі були харчі і умови для проживання.

Одного разу він пішов до лісу по гриби і побачив там декілька людей, які тремтіли від страху і також ховались від грабіжників. Юнак сказав, що боятись нічого і вони пішли до сховища. Він їх пригостив їжею і люди були спокійні. Пройшов тиждень, другий і почались біди і хвороби.

Хлопець задумався про те, що життя під землею негативно впливає на людей. Вони почали розбудовувати з сховища просторий і затишний замок. Замок вдався на славу. Але, ніби, чогось не вистачало. Раптом юнак згадав за віщого ангела. Він засунув руку у кишеню і витяг дивовижно сяючий камінь. На верхівці замка був невеличкий отвір, якраз те місце підходило під камінь. Хлопець зрадів і засунув камінь у той отвір.

Буквально через 2-3 дні люди почали набиратись сил і радіти життю.

Тої ночі хлопець помолився, дякуючи Богу за виживання і добробут, який панував у їхньому суспільстві. З часом у замок приходили жити інші люди, адже замок був досить просторим і хлопець з суспільством радо приймали людей.

А грабіжники, повертаючись додому з награбованим, розбилися, упавши зі скали.

У суспільстві розвивалися різні ремесла, збільшувалося населення і вони щасливо жили, дякуючи Богу за таке життя. Юнак побачив, як над замком пролітав ангел і він йому радо усміхнувся. Кожного року ангел навідувався до них, наглядаючи за ними. Люди зрозуміли , що не тільки, Бог їм допоміг, але й той камінь відіграє важливу роль у їхньому житті. І тому це, сповнене надій, містечко назвали Кам'янець- Подільський.

Людмила ВОРОНЮК,

 вчитель історії СЗОШ №5,

член Національної спілки краєзнавців

НА ЗАКІНЧЕННЯ

Ось і дізналися ми, шановні читачі, який цвіт думок квітує в  головах юних кам’янчан з історії заснування Кам’янця-Подільського. Місто овіяне легендами, підносить школярів до творчого натхнення і стає поштовхом до краєзнавчих досліджень та джерел народознавства. Не досконало вивчене історичне минуле нашого краю породжує зацікавленість дітей повернути все забуте, знайти втрачене…

Складаючи власні легенди діти долучаються до наших українських духовних скарбів,  вивчають  проблеми встановлення віку нашого міста, інтерпретують гіпотези істориків своїми припущеннями. Звичайно, всі легенди наповнені  літературною фантазією про   історичні події пов’язані не лише з «Птолемеєвим містом», але й «литовським».

Барви легенд  складених учнями мають широкий спектр для сприйняття читачами різного віку. З їхніх уст сипляться рясно різні думки: про чарівний камінь і ангела, про невдаху Богдана і нещасливе кохання, про магічну красу і справжні людські почуття, які волею долі пов’язують своє життя з історією будівництва Кам’янця.

Залишається лише бажати, щоб ці квіти учнівської творчості було кому щедро поливати, та й так шанувати, щоб вже ніхто зроду віків не міг затоптати.