9 кл. Всесвітня історія

Дата:

Тема. Суспільно-політичні течії та рухи.

Мета: пояснювати, як відбулося становлення консерватизму, лібералізму та націоналізму; характеризувати основні ідеї утопічного соціалізму; визначати особливості виник­нення марксизму і розкривати його основні ідеї; поясню­вати зміст понять і термінів: соціалізм, утопічний со­ціалізм, анархізм, марксизм, комунізм, пролетаріат, маніфест; розвивати вміння аналізувати особливості су­спільно-політичних поглядів; сприяти вихованню в учнів толерантного ставлення до різних ідейних течій.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, атлас, дидактич­ний матеріал.

Основні терміни та поняття: соціалізм, утопічний соціалізм, анархізм, марксизм, комунізм, пролетаріат, маніфест.

Основні дати: 1847 р. — виникнення «Союзу комуністів»; 1848 р.— ви­дання «Маніфесту Комуністичної партії».

ХІД УРОКУ

ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Дидактична гра «Аукціон»

Правила гри. Перед початком «аукціону» учням оголошується тема та завдання до гри, за яким вони мають навести якомога більше відомих їм характеристик, дат, назв, термінів, персоналій тощо до роз­глянутого матеріалу. Для цього учням надається 3—5 хвилин. Потім оголошується початок гри. Пропонується початкова «ціна»,припусті­мо, три умовні одиниці (тобто три поняття, дати, характеристики тощо). Той учень, який може запропонувати більшу «ціну» (тобто при­гадати більше, пов'язаного з темою), підводить руку та називає цифру, котра відповідає тому, що він може навести. Учитель перевіряє запро­поноване учнем. Переможцем у грі стає той, хто оголосив найбільшу «ціну». Доцільно запропонувати учням перелік до «ціни» складати письмово у зошиті.

Найбільш детальний перелік переможця гри оголошується перед усім класом, щоб інші учні мали можливість доповнити власний або прига­дати те, що вони забули. Одночасно з оголошенням переліків їх необхід­но обговорювати і пояснювати.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

1)      Що таке консерватизм?

2)      Що таке лібералізм?

3)      Яких поглядів на роль націй дотримувалися прибічники націо­налізму?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Випереджальне завдання

Учитель ставить перед учнями завдання упродовж уроку скласти табли­цю «Суспільно-політичні течії країн Заходу першої половини XIX ст.».

Назва	Видатні представники	Погляди на розвиток держави й суспільства

1.      Розвиток консерватизму

Розповідь учителя

Значного поширення в тогочасних країнах Заходу набули ідеї консер­ватизму. Його прибічники віддавали перевагу тому, що вже виправдане часом, з обережністю ставилися до реформ, категорично відкидали будь-які радикальні, революційні методи перетворення суспільства й держа­ви. Визнаючи природу людини недосконалою, консерватори вважали, що в суспільстві мають діяти сили, які будуть її обмежувати. Наявність приватної власності та нерівності між людьми були для консерваторів природними. Дуже важливою для них була стабільність. Так, канцлер К. Меттерніх, палкий прибічник консервативних ідей, проголошував, що головною умовою процвітання держави є спокій.

Консерватори зі співчуттям ставилися до проблем бідних і знедоле­них. Однак покращення їхнього життя пов'язували лише з церковною та громадською благодійністю — лікуванням, навчанням і створенням житла для них за рахунок добровільних пожертвувань заможних людей. Благодійність у цей час у Європі стала сприйматися як своєрідний гро­мадський обов'язок знаті. Проте підтримуючи допомогу знедоленим, консерватори не виступали за врегулювання взаємин між підприємцями й найманими робітниками.

Прибічником консерватизму був англійський історик Томас Карлейль(1795—1881), автор «Історії Французької революції». Незважаю­чи на свавілля дворян, він уважав «старий порядок» більш справедли­вим, ніж ті взаємини, що існували між тогочасними європейськими підприємцями та найманими робітниками. Феодали, на його думку, більше турбувалися про своїх селян.

Швейцарський економіст та історик Жан Шарль Сисмонді (1773— 1842) у дусі консерватизму засуджував промислову революцію. Застосу­вання машин, на його думку, збільшило кількість безробітних, погірши­ло ставлення підприємців до найманих робітників, збільшило обсяги застосування дитячої праці. Сисмонді вважав, що життя більшості на­селення за «старого порядку» було набагато кращим: селяни й робітни­ки мали хоч і невеликі прибутки, але не перебували в таких гострих злиднях, що призводили до морального занепаду й бунтів.

2.      Розвиток лібералізму

Колективна робота за підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа, ви­значаючи особливості розвитку лібералізму, і заповнюють наведену вище таблицю. Учитель систематизує і поглиблює результати роботи учнів, використовуючи наведену інформацію.

Додаткова інформація

Ліберали негативно ставилися до режиму політичної реакції, підтримува­ному в тогочасній Європі Священним союзом. Вони були послідовними про­тивниками абсолютизму та права монархів за своїм бажанням розпоряджа­тися майном і життям підданих. Заперечуючи станові привілеї, ліберали виступали за рівність усіх громадян перед законом. Ідеали лібералізму поді­ляло чимало підприємців і банкірів, яких у ньому приваблювала підтримка свободи підприємництва й банкірів. За найманими робітниками ліберали визнавали право вести діалог на рівних із власниками підприємств про умови праці та створювати власні організації (професійні спілки). Вони вважали за необхідне поступово збільшувати кількість виборців і посилювати роль пар­ламенту в державному житті.

Англійський мислитель Ієремія Бентам (1748—1832), один із найвідоміших прибічників лібералізму, вважав, що суспільство — це сукупність людей із їхніми власними інтересами. Досягти його процвітання можна лише за умов забезпечення прав особистості й недоторканності приватної власності. Дії, що зазіхають на ці права, слід уважати злочинними й карати законами. І. Бентам стверджував, що для розвитку вільного підприємництва не має існувати будь-яких перешкод, крім тих, що обмежують можливу шкоду для інших людей. Категорично відкидаючи можливість суспільного прогресу через революції, мислитель пов'язував його з реформами. Убачаючи в тогочасному політичному устрої Великої Британії чимало пережитків минулого, І. Бентам висував вимо­гу реформи парламенту на основі розширення виборчого права.

Представник французького лібералізму Бенджамен Констан (1767—1830) вважав справді вільним лише те суспільство, де визнається пріоритет прав ок­ремої особистості. Інтереси влади і мас мають визнаватися другорядними щодо

прав людини. Захищаючи вільне підприємництво, Б. Констан стверджував, що держава не повинна мати можливості його обмежувати. Політичним ідеалом мислителя була конституційна монархія. Він критикував республіканську фор­му правління, яка, на його думку, не забезпечувала необхідної незалежності особистості від державної влади. Лише королівська влада, яка має стати четвер­тою гілкою влади, може бути захисником прав підприємців.

Виразником ідей класичного європейського лібералізму називають фран­цузького державного діяча й дослідника політики Алексіса де Токпіля (1805—1859). Перебуваючи за дорученням владних органів у США, де він вивчав їхню соціально-політичну систему, А. де Токвіль видав книгу «Демо­кратія в Америці». У ній він проаналізував взаємозв'язки між свободою та рівністю, політичною владою та суспільством. Зокрема, А. де Токвіль у дусі лібералізму виступав проти посилення влади держави, оскільки воно завжди супроводжується адміністративною централізацією, бюрократизацією і че­рез це обмежує права особистості. Він відкидав ідею встановлення соціальної рівності, підкреслюючи, що може бути лише «рівність у рабстві». Із цим було також пов'язане заперечення А. де Токвілем загального виборчого права, оскільки це призведе до переходу влади до рук черні, яка намагатиметься встановити загальну рівність.

3.      Націоналізм

Розповідь учителя

XIX ст., на думку деяких дослідників, можна назвати добою націо­налізму в історії Європи, який став однією з найвпливовіших і найжиттєздатніших ідеологій людства. Початок поширення націоналізму в Єв­ропі пов'язують із Великою Французькою революцією кінця XVIII ст., яка проголосила націю об'єднанням вільних громадян і джерелом дер­жавної влади. Завдяки наполеонівським війнам нові ідеї стали поширю­ватися на континенті. Наполеон І, якого інколи називають «мандрівним торговцем націоналізмом», підтримав (не забуваючи при цьому про власні інтереси) національні рухи в Італії та Польщі, а також сприяв піднесенню патріотичних почуттів інших бездержавних народів.

Подальший розвиток ідей націоналізму пов'язують із діяльністю ні­мецьких мислителів. Так, Йоган-Готліб Фіхте (1762—1814) після пораз­ки Пруссії у війні з Наполеоном у своїх «Промовах до німецької нації» закликав німців до об'єднання та національного відродження, що дозво­лить їм досягти культурної першості в Європі. Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831), підтримуючи ідею створення національних держав у Європі, уважав, що це є найоптимальнішою формою об'єднання грома­дян заради реалізації ідеалів свободи, безпеки, щастя та як утілення бо­жественної ідеї.

Серед дослідників відсутня єдина думка щодо того, кого вважати тео­ретиками європейського націоналізму цієї доби. Частина вчених знахо­дить його витоки в працях Жан-Жака Руссо та Едмунда Берна, інші вважають основоположником націоналізму Фрідріха Ліста. Можливо, ці розбіжності в поглядах пов'язані з тим, що в XIX ст. націоналізм став універсальним явищем в історії Європи. Утопічний соціалізм

Колективна робота за підручником

Учитель пропонує учням самостійно опрацювати відповідний ма­теріал параграфа і продовжити заповнення таблиці.

Додаткова інформація

У тогочасній Європі було чимало прихильників здійснення радикальних змін в існуючих порядках і побудови нового суспільства. Саме серед європей­ських радикалів набули поширення ідеї соціалізму. Хоча термін «соціалізм» уперше запровадив у другій половині XIX ст. французький мислитель П'єр Леру (1797—1871), уявлення про соціально справедливий устрій сягають давніх міфів про «золотий вік» людства, розвиваються в різних релігіях, а потім в ідеях утопічного соціалізму. У період розгортання промислової ре­волюції в європейських країнах утопічний соціалізм ставав відображенням несприйняття її негативних проявів: соціальної незахищеності й жорстокого визиску найманих робітників, жахливих умов праці на фабриках, жорстокої конкуренції тощо. Цим та іншим явищам соціалісти-утопісти протиставляли своє бачення ідеального суспільства.

Робота з термінами та поняттями

Утопія — назва вигаданого острову з однойменного твору англійського мислителя Т. Мора, де нібито було створено ідеальний суспільний лад. Тер­мін «утопія» використовується щодо науково не обґрунтованих проектів створення зразкового суспільства.

Соціалізм — учення, ідеалом і метою якого є здійснення ідеалів соціальної справедливості, свободи й рівності.

Утопічний соціалізм — учення про ідеальне суспільство, що ґрунтується на спільності майна, обов'язковій праці та справедливому розподілі його ре­зультатів.

Англійський утопіст Роберт Оуен (1771—1858) дійшов висновку, що ос­новним джерелом соціальних проблем є ринкова економіка, яка ґрунтується на вільній конкуренції і приватній власності на засоби виробництва. Він ви­сунув ідею створення суспільства, де робітники будуть об'єднані в самовряд­ні товариства, не існуватиме приватної власності. Працюватимуть там для задоволення власних потреб, використовуючи передову техніку. Для того щоб отримати необхідне, одні товариства обмінюватимуться з іншими безпо­середньо, уникаючи ринку. Поступово такі товариства охоплять усю планету і настане «земний рай, у якому незмінно пануватимуть мир і щастя».

Французький утопіст Анрі Сен-Сімон (1760—1825) був прихильником ство­рення «нової промислової системи», за якої буде забезпечено процвітання всіх громадян. У новому суспільстві необхідно, на його думку, запровадити загальну обов'язкову працю, планову організацію виробництва, принцип отримання по­сад за здібностями. Приватна власність зберігається. Обов'язок держави полягає в управлінні економікою та усуненні соціальних протиріч. Зміни в суспільстві мають відбуватися виключно мирним шляхом, уникаючи насильства.

Французький утопіст Шарль Фур'є (1772—1827) вважав за необхідне ліквідувати приватну власність не лише на засоби виробництва, а й на житло редметн особистого використання. Він розробив проект нового «суспільства гармонії», де зможуть розвинутися здібності людини. Нове суспільство має складатися з поселень-«фаланг», у яких здійснюватимуть промислове і сільськогосподарське виробництво. Кожний житель поселення займати­меться лише тією працею, яка йому подобається, разом його жителі виробля­тимуть усе необхідне й ділитимуть порівну. Робота, за задумом Ш. Фур'є, має стати потребою та задоволенням, зникнуть відмінності між фізичною й розу­мовою працею. «Фаланги» обмінюватимуться продуктами, а торгівля, яку він вважав головним джерелом зла, зникне. Сформуватися нове суспільство мало завдяки пропаганді соціалістичних ідей.

Французький утопіст П'єр Жозеф Прудон (1809—1865) висунув ідею мир­ної перебудови суспільства шляхом реформи системи кредитування. Він про­понував створити «Народний банк», який видаватиме безкоштовні кредити для організації обміну на справедливих засадах продуктами праці між дріб­ними товаровиробниками. За таких умов, вважав Прудон, держава як дже­рело соціальної несправедливості стане непотрібною. Дрібну приватну влас­ність він розглядав як необхідну ланку виробництва, а велику власність оголосив крадіжкою. П. Ж. Прудона вважають засновником європейського анархізму.

Робота з термінами та поняттями

Анархізм — суспільно-політична течія, що заперечувала необхідність державної влади, виступала за повне самоуправління общин, трудових ко­лективів.

4.      Виникнення марксизму

 Розповідь учителя

Подальший розвиток соціалістичних ідей пов'язаний із німецькими мислителями Карлом Марксом (1818—1883) та Фрідріхом Енгельсом (1820 — 1895), які розробили вчення, що дістало назву «марксизму». На їхню думку, свобода в суспільстві, де панують капіталістичні відносини, набуває форми свободи гноблення працюючої людини. Держава стає зна­ряддям панування капіталістів, і тому її необхідно знищити. Соціальної рівності неможливо досягти, поки існує приватна власність.

Робота з термінами та поняттями

Марксизм — філософське, соціальне та політичне вчення, розроблене ні­мецькими мислителями К. Марксом та Ф. Енгельсом.

Комунізм (від латин. — «спільний») — у теорії: суспільно-економічний і політичний лад із колективною власністю як на знаряддя праці, так і на предмети споживання, із безкласовим і бездержавним устроєм.

Клас -- велика група людей (частина суспільства), пов'язаних певними відносинами в процесах виробництва й схожих за рівнем добробуту, мож­ливістю доступу до освіти й набутків культури'.

Пролетаріат — сукупна назва пролетарів — найманих працівників, поз­бавлених засобів виробництва.

Розповідь учителя

Піддавши критиці ідеї соцалістів-утопістів, К. Маркс заявив, що со­ціалізм — не вигадка мислителів, а реальний суспільний лад, який установитвоя після капіталізму. Він ґрунтуватиметься на суспільній влас­ності, а гноблення людини людиною і поділ на класи мають зникнути після ліквідації приватної власності. Замість держави, що захищала інте­реси капіталістів, установиться держава диктатури пролетаріату, яка вті­лить у життя ці перетворення. Соціалізм, на думку К. Маркса, устано­виться в результаті перемоги світової соціалістичної революції, здійсненої пролетаріатом. Саме тому існує необхідність організації класової бороть­би пролетаріату й усвідомлення ним своєї ролі в суспільному розвитку. Соціалізм К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали не як остаточну мету суспіль­ного розвитку, а лише як перехідний етап до встановлення комунізму.

У 1847 р. К. Маркс і Ф. Енгельс із метою реалізації свого вчення ство­рили в Лондоні «Союз комуністів» — першу в історії міжнародну ко­муністичну організацію. Його програмою став написаний ними в 1848 р. «Маніфест Комуністичної партії».

У ньому стверджувалося, що вся попередня історія людства є резуль­татом боротьби класів, і що саме пролетаріат покликаний створити без­класове суспільство із суспільною власністю на засоби виробництва. У «Маніфесті» розкривався зв'язок між соціалізмом і комунізмом та визначався шлях досягнення останнього. Однак поява цього документа не викликала помітної реакції в суспільстві, і після поразки революцій 1848 -1849 рр. у Європі К. Маркс дійшов висновку, що здійснити висунені в ньому завдання найближчим часом неможливо.

Робота з документом

Із «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса та Ф. Енгельса

Основною умовою існування та панування класу буржуазії є накопичення багатств у приватних осіб, створення та збільшення капіталу. Умовою існу­вання капіталу є наймана праця. Наймана праця тримається виключно на конкуренції робітників між собою. Прогрес промисловості, вимушеним носієм якого є буржуазія, що не в змозі чинити опір йому, створює замість роз'єднаних конкуренцією робітників їх революційне об'єднання. Отже, із розвитком великої промисловості... вона виробляє насамперед власних мо­гильників, її загибель і перемога пролетаріату однаково неминучі.

Запитання до документа

1)        Як автори документа обґрунтовують неминучість загибелі капіталізму?

2)        У чому автори вбачали історичну роль пролетаріату?
Робота з термінами та поняттями

Маніфест — заклик, декларація партії, громадської організації, що міс­тить її програму та принципи діяльності.

V.   ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Бесіда за запитаннями

1)      Назвіть представників тогочасної консервативної думки.

2)      Хто з теоретиків лібералізму вважав, що в суспільстві може бути лише «рівність у рабстві»?

3)      Назвіть автора «Промов до німецької нації».

4)      Що таке утопічний соціалізм?

5)      Що таке марксизм?

6)      Коли було створено «Союз комуністів»?

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

—Консерватори, пропонуючи шляхи подолання проблем, пов'язаних зі становленням у країнах Заходу індустріального суспільства, вважали найважливішим стабільність і вірність традиціям. Ліберали ж були при­бічниками змін, дотримуючись точки зору, що майбутнє має бути кра­щим за сучасність так само, як сучасність краща за минуле.

—Чимало послідовників мав націоналізм, поширення якого сприяло створенню національних держав на Заході.

—Результатом непривабливої дійсності початкового етапу станов­лення індустріального суспільства в західних країнах став розвиток со­ціалістичної ідеї від утопічного соціалізму до марксизму.

VII.     ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати відповідний параграф підручника.

**********

Дата:

Тема.  Суспільно-політичні течії і рухи

Очікувані результати

Мета:  встановлювати хронологічну послідовність подій; характеризувати економічне та політичне становище Росії після Віденського конгресу;  показувати територію Росії та держави, які з нею межували; називати центри декабристського руху;  аналізувати програмові документи декабристів; порівнювати програмові вимоги; застосовувати та пояснювати терміни та поняття.

Основні поняття: «рух декабристів», «слов’янофіли», «західники», «Північне товариство», «Південне товариство», «Руська правда».

Історичні діячі: О. Муравйов, П. Пестель, Микола І, О. Герцен, В. Бєлінський, М. Буташевич-Петрашевський.

Основні події:

• 1 816 р. — утворення «Союзу порятунку»;

• 1 818 р. — утворення «Союзу благоденства»;

• 1 4 грудня 1825 р. — повстання на Сенатській площі;

• 29 грудня 1825 р. — початок повстання Чернігівського полку.

Обладнання: підручник, історичний атлас, додатковий матеріал.

Тип уроку: комбінований.

Хід уроку

І. Актуалізація знань учнів

Бесіда за запитаннями

1. Чому Олександр I вважав, що династія Бурбонів у Франції «буде зметена новою революцією»?

2. Назвіть території, які були приєднані до Росії за рішенням Віденського конгресу.

3. З якою метою Олександр I ініціював створення Священного союзу?

4. Які зміни здійснив Олександр I у Польщі і Фінляндії?

II. Мотивація навчальної діяльності

У ч и т е л ь. «Дней Александровых прекрасное начало», — так назвав О. С. Пушкін перші роки царювання Олександра I. Вони були позначені, на думку сучасників та істориків, ліберальними устремліннями, задумами й надіями. Проте час, що наступив після закінчення наполеонівських війн, зазвичай характеризують як час відвертої реакції. Це був час розколу між державою і суспільством.

У Росії з’явилися дворянські революційні організації, які прагнули змін в існуючому порядку.

III. Вивчення нового матеріалу

Росія за часів царювання Олександра І

Робота з документами

Учитель пропонує учням прочитати документи і виконати завдання до них.

Текст 1. Греч Н. І. про царювання Олександра І

Тексты 1–7. Анисимов Е. В., Каменский А. Б. Россия в XVIII — первой половине XIX века: История. Историк. Документ: Экспериментальное учебное пособие для старших классов. — М.: МИРОС, 1994. — С. 300–302.

«Олександр був загадкою для сучасників: навряд чи буде він розгаданий і нащадками. Природа обдарувала його добрим серцем, світлим розумом, але не дала йому самостійного характеру, і слабкість ця дивним чином перетворювалася на упертість. Він добрий, але при цьому злопам’ятний; не страчував людей, а переслідував їх поволі з усіма зовнішніми знаками благовоління та милості; про нього говорили, що він вживав батіг на ваті...»

Текст 2. В. О. Ключевський про царювання Олександра І

«Імператор та його оточення зважилися запровадити нові державні установи раніше, ніж були створені узгоджені з ними суспільні відносини, хотіли побудувати ліберальну конституцію в суспільстві, половина якого перебувала в рабстві, тобто вони сподівалися досягти наслідків раніше причин, які їх породили».

Текст 3. О. В. Предтеченський про царювання Олександра І

«Царювання Олександра є єдиний у своїй внутрішній сутності процес... Уряд Олександра був урядом кріпосників, і Росія до кінця його царювання в основі свого соціально-економічного й політичного ладу залишалася такою ж кріпосною монархією, якою во-

на була і 1801 р. Цар захищав інтереси кріпосників, а для цього потрібно було йти не слідом за стихійною буржуазною еволюцією країни, а, навпаки, заважати цій еволюції, стримувати її, застосовуючи заходи, які не можна кваліфікувати інакше, як реакційні.

Тому в основі своїй політика Олександра була така сама реакційна, як і політика Павла».

Текст 4. А. П. Бажова про царювання Олександра І

«Подібно до батька, Олександр I прагнув зміцнення своєї абсолютної влади, але він розумів непридатність тих методів, якими діяв його батько. Павло був нетерплячий, грубий, нестриманий; його син умів вичікувати, діяти в обхід, прислухатися до настроїв

суспільства. Політика вичікування й лавірування між різними дворянськими угрупованнями особливо характерна для першого періоду царювання Олександра. Але в міру того, як він зміцнювався на престолі, його політика набувала дедалі певнішого характеру.

Він, як і його попередники, прагнув зміцнення самодержавства».

Текст 5. С. В. Мироненко про царювання Олександра І

«...Головною причиною, що не дозволила звільнити селян і спробувати змінити політичний устрій вже на початку XIX ст., виявився опір переважної частини дворянства. Олександр I, що спробував встати на шлях реформ, був вимушений під тиском потужної відсталої сили повернути назад...

Самодержавний монарх, що мав у розпорядженні необмежену владу, рішуче виключав саму думку про можливість тиску на дворянство, наполягав, щоб в основі будь-якого проекту скасування кріпацтва був встановлений принцип добровільності. І, визнавши неможливість його дотримання, верховна влада відмовилася від реформ взагалі».

Текст 6. Девід Мак-Кензі і Майкл Курран про царювання Олександра І

«Олександрівська епоха завершилася, як і почалася, насильством. Обіцянка радикальної реформи, оголошена 1801 р., була заблокована наполегливим прагненням Олександра повністю зберегти свою самодержавну владу. Пропозиціям Сперанського, які могли відкрити шлях конституційній монархії, заснованій на законі, не було надано шансу. Кріпацтво й самодержавство збереглися як непохитна основа Російської імперської системи».

Завдання

1. Скласти характеристику Олександра І як людини.

2. Скласти характеристику Олександра І як політичного діяча.

3. Спираючись на знання з історії Англії і Франції, подумайте, які зміни необхідно було здійснити Олександру І в Російській імперії.

Таємні товариста та їхні програми

Учитель пропонує учням за допомогою методу «Мозковий штурм» назвати причини виникнення перших таємних суспільств.

• Закордонний похід російської армії 1813–1814 рр.;

• знайомство з життям народу в Європі;

• знайомство з ідеями французьких просвітителів;

• патріотичний підйом і зростання політичної свідомості в Росії;

• збереження самодержавства в Росії;

• переваги конституційного правління в Європі;

• високий рівень економічного розвитку європейських країн;

• намагання усунути царизм і скасувати кріпацтво.

У ч и т е л ь. Прихильники революційного перетворення Росії на початку XIX ст. відомі як декабристи (за назвою місяця, коли сталося збройне повстання в Петербурзі).

 У 1816 р. група офіцерів створила таємну організацію «Союз порятунку», яка згодом отримала іншу назву — «Товариство справжніх і вірних синів вітчизни». До неї входило близько 30 чоловік. Організація поставила за мету знищити кріпацтво, ліквідувати самодержавство та встановити конституційний лад. Але для активних дій товариству бракувало сил і досвіду.

У 1818 р. створюється Союз благоденства. За три роки (1818–1821) товариство перетворилося на організацію, що налічувала близько 200 членів. «Союз благоденства» мав програму і статут. Члени «Союзу» критикували самодержавний лад, викривали сваволю поміщиків і хабарництво урядовців, важке життя народу.

Для революційної агітації вони використовували волелюбні вірші молодого поета О. Пушкіна.

Через розбіжності союз був розпущений, а навесні 1821 р. створюються нові об’єднання. У Петербурзі за ініціативою М. Муравйова формується «Північне товариство», а на Україні — «Південне товариство» на чолі з П. Пестелем.

Групова робота

Учитель пропонує учням розділитися на дві групи, ознайомитися з документами і підготувати аналіз програмних документів «Північного суспільства» і «Південного суспільства».

Текст 7. З «Проекту Конституції Микити Муравйова»

Хрестоматия по истории СССР, ХІХ в.: Книга для учителя / Сост. П. П. Епифанов, О. П. Епифанова. — М., 1991. — С. 40–42.

«Досвід усіх народів і всіх часів довів, що влада самодержавна рівно згубна для правителів і для суспільств...

...Федеральне, або Союзне правління... задовольнило усі умови й оголосило велич народу і свободу громадян. Під наглядом государя одне законодавче Зібрання знаходиться

в столиці і робить всі розпорядження, загальні для всієї держави... розпорядження, що стосуються областей, надані обласним законодавчим зборам...

1. Російський народ, вільний і незалежний...

2. Джерелом верховної влади є народ...

4. Громадянство є правом брати участь у суспільному управлінні... — обирати урядовців,... бути обраним...

6. Громадянин має бути віком від 21-го року;... мати відоме і постійне місце проживання... бути справним у платежах громадських повинностей»... бути непорочним перед обличчям закону»... мати нерухомість на 500 крб. сріблом або... рухому власність... на 1000 крб. сріблом.

13. Усі росіяни рівні перед обличчям закону.

15. Кожен... зобов’язаний... коритися законам і владі..., бути завжди готовим до захисту Батьківщини...

16. Кріпосний стан і рабство скасовуються.

17. Будь-хто має право висловлювати вільно свої думки... і повідомляти їх за допомогою друку...

18. Будь-хто має право займатися тим промислом, який йому здається найбільш вигідним...

21. У судах безпека, життя і власність забезпечуються присяжними...

24. Право власності... священне й недоторканне. Церковні землі залишаються назавжди за ними.

25. Землі поміщиків залишаються за ними. Особливий закон визначить винагороду, яку зобов’язані їм сплатити поселяни, що матимуть намір... переселитися... — за тимчасове припинення...отримання прибутку з оброблюваної цими поселянами землі...

30. Військові поселення негайно знищуються.

32. Розділення людей на 14 класів скасовується».

Хрестоматия по истории СССР, ХІХ в.: Книга для учителя / Сост. П. П. Епифанов, О. П. Епифанова. — М., 1991. — С. 40–42.

«§ 4. Усі повинні бути рівними перед законом... Усі люди в державі мають однакове право на всі вигоди, що пропонуються державою, і всі мають рівні обов’язки нести всі тягарі...

§ 6. ...Довго існувала можливість для декого пригноблювати всіх інших; час тепер покласти рішучий край цьому... порядку...

§ 11 . ...Щоб рабство... в Росії було знищено...

1) звільнення селян... не повинне позбавити дворян доходу...;

2) звільнення не повинне принести заворушення і безлад у державі...;

3) звільнення має покращити становище селян порівняно з теперішнім...

4) Кількість десятин землі, що відшкодовується, може бути видана з казни поміщику грошима або натурою. Якщо відшкодування видаватиметься грошима, то ціна визначатиметься свідченням волості або поміщика.

4) Увесь російський народ складає один стан — цивільний; всі нинішні стани знищуються...

5) Вся земля... ділиться на... волосну і приватну. Перша складає власність громадську, друга — власність приватну. Волосна земля є недоторканною, вона ділиться на ділянки, ділянки роздаються на вимогу членів волості. Решта землі віддається в наймання... на один рік...

8) Верховна влада ділиться на законодавчу (Народне віче) і верховно-виконавчу (Державна Дума). Влада судова доручається Верховному собору.

9) Народне віче складається з народних представників, обраних народом на 5 років. ...Вона оголошує війну та укладає мир... Ніхто не може розпустити Народне віче.

10) Державна дума складається з 5 членів, обраних народом на 5 років. Щорічно кожна губернія пропонує кандидата. ...Всі міністерства... перебувають під відомством... Державної Думи.

11 ) Верховний собор складається зі 120 членів... Вони призначаються на все життя... Народне віче передає йому на затвердження свої закони. Собор... дивиться..., щоб в усьому дотримувався закон...

Запитання для документів 7 і 8

1. Назвіть демократичні права, які проголошуються в документі.

2. Назвіть майбутній державний устрій Росії.

3. Охарактеризуйте державне управління Росії.

4. Хто, згідно з документом, отримував виборче право?

5. Які плани були у декабристів щодо кріпацтва і вирішення земельного питання?

6. Визначте характер змін, які намагалися здійснити декабристи.

Учні виступають з презентаціями відповідей.

Повстання декабристів

Учитель заслуховує виступ учнів на тему «Повстання декабристів».

У ч и т е л ь.

Верховний суд засудив 121 декабриста до каторги й поселення в Сибіру, а п’ятьох — К. Рилєєва, П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна, П. Каховского — до страти через повішення.

Правління Миколи І стало часом посилення реакції. Будь-які спроби змінити існуючий лад жорстоко переслідувалися.

Суспільний рух у Росії в 30–40 рр. ХІХ ст.

Групова робота

Учитель пропонує учням розділитися на шість груп і виконати завдання (на основі матеріалу підручника).

• 1-а група. Західники.

• 2-а група. Слов’янофіли.

• 3-я група. Радикали.

• 4-а група. Національно-визвольний рух.

• 5-а група. Утопічний соціалізм.

• 6-а група. Марксизм.

IV. Закріплення вивченого матеріалу

1. Заповнити таблиці.

Порівняльна таблиця «Товариства декабристів»
Питання для порівняння	«Південне товариство»	«Північне товариство»
Лідери
Програмові документи
Державний устрій Росії
Методи боротьби  з самодержавством
Демократичні права і свободи

Порівняльна таблиця «Західники і слов’янофіли»
Питання для порівняння	Слов’янофіли	Західники
Напрям політичної думки
Лідери
Місце Росії в історії
Напрям історичного розвитку Росії
Людина і держава
Основа суспільства

2. Прочитати документи й відповісти на питання.

Текст 10. Витяги з листа І. С. Аксакова

История СССР: Учеб. для 9 кл. сред, шк. — 5-е изд., перераб. и доп. — М.: Просвещение, 1990. — С. 69.

«Багато я їздив Росією: ім’я Бєлінського відоме кожному хоч трохи мислячому хлопцеві, всякому, хто прагне свіжого повітря серед смердючого болота провінційного життя. Немає жодного вчителя гімназії в губернських містах, який би не знав напам’ять листа Белінського до Гоголя, у віддалених краях Росії тільки тепер долинає цей вплив... Тут немає нічого дивного. Будь-яке різке заперечення подобається молодості, будь-яке обурення, будь-яка вимога простору, правда приймається із захопленням... І справді, в провінції ви можете бачити два класи людей: з одного боку, хабарників, урядовців..., що прагнуть стрічок, хрестів і чинів, поміщиків, прив’язаних до своєї панської гідності і кріпацтва... Ви відвертаєтеся від них, звертаєтеся до іншої сторони, де бачите людей молодих, чесних, що обурюються злом і гнітом».

Запитання

1. Яких політичних поглядів дотримується автор листа? Свою відповідь поясніть.

2. Які два класи людей Росії виділяє автор листа? Які, на вашу думку, прагнення у даних класів?

3. Як автор листа оцінює вплив Бєлінського на молоде покоління?

Текст 11. Письмо О. І. Герцена своєму синові

История СССР: Учеб. для 9 кл. сред. шк. — 5-е изд., перераб. и доп. — М.: Просвещение, 1990. — С. 73.

«Любий Сашко!

Я присвячую тобі цю книгу... Я анітрохи не боюся дати у твої підліткові руки цей, місцями зухвалий, протест незалежної особи проти світобачення застарілого, рабського та сповненого брехні, проти безглуздих ідолів, що належать іншому часу, безглуздо доживаючи свій вік між нами, заважаючи одним, лякаючи інших.

Я не хочу тебе обдурювати: знай істину, як я її знаю; тобі ця істина нехай дістанеться не болісними помилками, розчаруваннями, що не мертвлять, а просто за правом спадку. У твоєму житті прийдуть інші питання, інші зіткнення. Страждань, праці тобі не бракуватиме... Ми не будуємо, ми ламаємо; ми не сповіщаємо нового одкровення, а усуваємо стару брехню. Сучасна людина... ставить тільки міст, — інший, невідомий, майбутній пройде ним... Ти, можливо, побачиш його... Не залишайся на цьому березі... Релігія революції, великого суспільного перетворення — одна релігія, яку я заповідаю тобі.

Твій батько».

Запитання

1. Яким бачив майбутнє Росії Герцен?

2. Яку задачу він вважав головною для свого покоління?

3. До чого закликає Герцен свого сина?

V. Домашнє завдання

1. Прочитати відповідний параграф підручника.

*******

Дата:

Тема. Революції 1848—1849 рр. у Європі.

Мета: пояснювати причини, особливості перебігу та результати революції 1848 р. у Франції; давати загальну характерис­тику революцій у Німеччині, Австрії, Угорщині та Італії; аналізувати результати й наслідки революцій у європей­ських країнах у 1848—1849 рр.; пояснювати зміст понять і термінів: «весна народів», «Друга республіка»; розвива­ти вміння визначати причинно-наслідкові зв'язки між подіями; сприяти розумінню учнями, що тенденція до де­мократизації політичного життя стала однією з провідних у внутрішньополітичному житті тогочасних європейських країн.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, атлас, дидактичний матеріал.

Основні терміни та поняття: «весна народів», Друга республіка.

Основні дати: 22—24 лютого 1848 р. — революція у Франції; березень 1848 р. — початок революції в Німеччині; 13 березня 1848 р. — повстання у Відні. Початок революції в Австрії; 15 березня 1848 р. — повстання у Пешті. Початок рево­люції в Угорщині; 12 січня 1848 р. — повстання в Палермо на о. Сицилія. Початок революції в Італії.

ХІД УРОКУ

I.       ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II.    ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Дидактична гра «Перекладач»

Правила гри. Учасники гри мають «перекласти пропоновані учителем висловлювання з вивченого матеріалу, де використовується розглянута ними термінологія, із «наукової» мови на «доступну». Гра допомагає навчити учнів розуміти зміст матеріалу, а не «зазубрювати» його. Вона може проводитися з окремими учнями чи командами в усній формі або з класом у цілому в письмовій формі.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

1)   Які соціальні верстви прийшли до влади у Франції в резуль­таті Липневої революції 1830 p.?

2)   Якими були особливості становища Німеччини та Італії в 1815—1847 рр.?

3)   Яка політика здійснювалася урядом К. Меттерніха в Австрій­ській імперії?         

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.      Революція у Франції. Установлення Другої республіки

Розповідь учителя

У 1848—1849 рр. Європу охопила революційна буря. Вона розпочала­ся у Франції та стрімко поширилася на Австрійську імперію, німецькі та італійські держави. Події «весни народів», як називали ці революції сучасники, поєднували боротьбу представників різних соціальних верств із залишками «старого порядку», виступи за демократизацію політичного устрою, протести робітників проти підприємців, об'єднавчі й визвольні національні рухи. .

У другій половині 40-х рр. XIX ст. у Франції з'явилися ознаки кризи. Кілька неврожайних років призвели до зростання цін на хліб. У 1845 р. більшість сільськогосподарських районів країни охопила картопляна хвороба, у результаті чого незаможні верстви населення залишилися без основного продукту харчування. Дощовий 1845 і посушливий 1846 рр. викликали хвороби виноградників. У 1847 р. Францію, як і інші країни Європи, охопила економічна криза, унаслідок чого стали закриватися банки, фабрики, заводи, ремісничі майстерні, почали зростати ціни. Значно збільшилася кількість безробітних.

Загальне обурення викликали поширення хабарництва й скандали, пов'язані зі зловживаннями своїм становищем членів королівської роди­ни. «Ми прогнали тиранів із титулами, — казали французи, — щоб опи­нитися під владою тиранів із мільйонами». Здійснення виборної реформи вимагала середня та дрібна буржуазія, що не мала виборчих прав за часів Липневої монархії. Проте уряд категорично відкидав такі вимоги.

У відповідь на це прибічники виборчої реформи із заможних верств стали влаштовувати в Парижі спеціальні «реформістські бенкети», де обговорювали проекти змін виборчої системи. У влади ці заходи викли­кали незадоволення. Черговий бенкет, призначений на 22 лютого 1848 р., було заборонено. Уранці 23 лютого 1848 р. організатори заборо­неного бенкету в супроводі величезного натовпу парижан, співаючи «Марсельєзу» і викрикуючи «Хай живе реформа!», рушили до центру міста. Коли поліція атакувала демонстрантів, місто вкрилося барикада­ми. Наляканий Луї Філіпп оголосив про згоду виконати вимоги повстан­ців, однак це їх не задовольнило.

24 лютого 1848 р. повстанці оточили королівський палац у Тюїльрі й стали вимагати зречення короля. Луї Філіпп був змушений підписати акт зречення престолу й утекти. Повсталі парижани увірвалися до пала­цу та спалили трон — символ королівської влади. Після цього вони за­хопили залу засідань Палати депутатів і, загрожуючи застосувати силу, почали вимагати створення нового уряду з представників опозиції. Цю вимогу було виконано.

25 лютого 1848 р. Тимчасовий уряд проголосив Другу республіку та затвердив її прапором червоно-біло-синій триколір. Із поваленням Лип­невої монархії революція 1848 р. у Франції завершилася. Тимчасовий уряд скасував дворянські титули, запровадив свободу друку, політичних зборів і призначив на основі загального виборчого права для чоловіків від 21 року вибори до Установчих зборів, які мали розробити нову конституцію. Унаслідок цього кількість виборців у Франції збільшилася до 9,3 млн осіб. Для працевлаштування безробіт­них запровадили систему громадських робіт. Для цього створили так звані «національні майстерні», де безробітних забезпечували роботою, сплачуючи за неї 1 франк на день. Однак коли витрати на утримання «національних майстерень» досягли 14 мли франків, уряд їх закрив. Відповіддю на це стало повстання 23—26 червня 1848 р. в Парижі, у яко­му брали участь близько 50 тис. робітників. Повстання відрізнялося над­звичайною жорстокістю з обох боків. Для його придушення Установчі збори надали необмежені повноваження військовому міністру генералу Луї Кавеньяку. Після чотирьох днів запеклих боїв із застосуванням ар­тилерії в робітничому передмісті Сент-Антуан він розгромив повстанців. Кількість загиблих при цьому досягала 10 тис. осіб. Після придушення Червневого повстання було заборонено радикальні газети, клуби й това­риства. Близько 3,5 тис. учасників повстання заарештували й без суду відправили в заслання.

4 листопада 1848 р. Установчі збори прийняли Конституцію Другої республіки, яка вперше в історії Франції запроваджувала посаду прези­дента, що мав великі повноваження для захисту порядку в країні. Зако­нодавча влада надавалася Національним зборам, а виконавча — прези­денту республіки, який керував діяльністю міністрів. Конституція закріплювала загальне виборче право для чоловіків від 21 року.

10 грудня 1848 р. відбулися перші вибори президента республіки. Пе­ремогу на них здобув 40-річний принц Луї Наполеон-Бонапарт (1808— 1873), племінник Наподеона І, отримавши три чверті всіх голосів вибор­ців. Перемогою він був зобов'язаний тим, хто пам'ятав його дядька і вірив, що Луї Наполеон відновить велич країни і буде так само піклу­ватися про потреби пересічних французів.

2.      Революція 1848 р. в Німеччині та Австрії

Колективна робота за підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа, ви­значаючи причини, перебіг і результати революцій 1848 р. в Німеччині та Австрії. Учитель, систематизуючи результати роботи учнів, викорис­товує наведений матеріал.

Додаткова інформація

Події Лютневої революції у Франції мали великий вплив на німецькі землі. 1—5 березня 1848 р. в Бадені, Вюртемберзі, Баварії та інших німецьких держа­вах відбулися маніфестації, де висувалися вимоги свободи друку, суду присяжних і скликання загальнонімецького парламенту для розв'язання питання об'єднання країни. Під тиском опозиції реакційні уряди отримали відставку, а до складу нових увійшли ліберали. У Німеччині почалася революція.

Бурхливого характеру набули події в столиці Пруссії Берліні. 18 березня 1848 р. поліція застосувала зброю щодо учасників демонстрації на підтримку реформ. Місто вкрилося барикадами. Бої тривали всю ніч, а на ранок берлінці відтіснили урядові війська. Король Фрідріх Вільгельм IV наказав  зали­шити місто, заявив про намір дарувати конституцію, запровадити свободу друку й зібрати Установчі збори. Скликані незабаром Установчі збори одним із перших рішень ліквідували залишки феодальних повинностей селян.

18 травня 1848 р. у Франкфурті-на-Майні розпочав роботу над конститу­цією об'єднаної Німеччини перший загальнонімецький парламент. Після цього німецькі ліберали не здійснювали активних дій, очікуючи на результа­ти його роботи. Наприкінці 1848 р. в усіх німецьких державах влада розгор­нула наступ на опозицію. У грудні 1848 р. прусський король розпустив На­ціональні збори й «дарував» народу Конституцію.

28 травня 1849 р. Франкфуртський парламент прийняв конституцію об'єднаної Німеччини, за якою вона ставала федерацією тогочасних німе­цьких держав у формі імперії. Імперську корону парламент запропонував прусському королю Фрідріху Вільгельму IV. Однак той відмовився, заявив­ши, що прийняти її може лише від німецьких монархів, а не від парламенту, створеного революцією. Прусський король розумів, що оскільки проти загальнонімецької конституції вже висловилися уряди Австрії, Баварії та Сак­сонії, схвальна відповідь спричинить для нього складну ситуацію.

Через деякий час Австрія, розчарована тим, що їй не запропонували ім­перську корону, відкликала своїх представників із Франкфуртського парла­менту, її приклад наслідували делегації деяких інших німецьких держав, що призвело до втрати парламентом авторитету. Засідання було перенесено до Штутгарта у Вюртемберзі. У червні 1849 р. вюртемберзький король силою розігнав парламент. Тим часом у травні 1849 р. в Пруссії за новим виборчим законом ліквідували завойоване народом загальне виборче право й запрова­дили нову систему, що ґрунтувалася на майновому цензі.

Об'єднання Німеччини парламентським шляхом, через волевиявлення народу, у роки революції 1848 -1849 рр. зазнало невдачі. У політичній сфері єдиним здобутком стало прийняття прусської конституції. Надії на об'єднання країни німецькі патріоти стали пов'язувати з Пруссією — єдиною державою, здатною силою об'єднати Німеччину.

Революція в Парижі сколихнула Відень. 13 березня 1848 р. в австрійській столиці відбулися маніфестації під гаслами «Конституція!», «Свобода!», «Геть Меттерніха!». Імператор Фердінанд І підтиском віденців відправив канцлера К. Меттерніха у відставку, пообіцяв скликати парламент і запрова­дити конституцію.

Конституція Австрійської імперії, оприлюднена 25 квітня 1848 р., прого­лошувала свободу слова, друку, зборів і відповідальність уряду перед парла­ментом (рейхстагом), який складався з двох палат — сенату й палати депу­татів. Депутати останньої обиралися, однак виборче право поширювалося лише на власників нерухомості. Вища виконавча влада залишалася за імпе­ратором. Переважну більшість австрійських патріотів це не влаштовувало, і боротьба не припинялася.

15—26 травня 1848 р. в столиці відбулися нові революційні виступи. Ім­ператор з урядом утекли з Відня. Фердінанд І був змушений надати повстан­цям письмову згоду на запровадження загального виборчого права. Револю­ційні виступи охопили слов'янські землі у складі імперії — Чехію, Галичину, Буковину, Закарпаття, Словакію, Воєводину, Хорватію.

У червні 1848 р. в Празі, на противагу Франкфурту, відбувся з'їзд пред­ставників слов'янських народів Австрійської імперії. Більшість депутатів висловилася за збереження імперії Габсбурґів і проти її входження до складу об'єднаної Німеччини. Вони вважали, що дрібні незалежні слов'янські дер­жави не зможуть існувати, а у складі Німеччини слов'яни втратять національ­ну самобутність. Тому потрібно підтримувати збереження Австрійської імпе­рії та її перетворення на багатонаціональну федерацію. їхні противники виступали за самовизначення всіх ненімецьких народів та їх відокремлення від імперії. Придушення австрійською армією повстання в Празі 12—17 черв­ня 1848 р. зірвало роботу з'їзду.

10 липня 1848 р. розпочав роботу австрійський рейхстаг, більшість місць у яКому належала поміркованим лібералам, чверть депутатів становили се­ляни. Одним із перших важливих рішень рейхстагу стало скасування панщи­ни селян за сплату компенсації землевласникам. Завдяки здобутій прихиль­ності селянських депутатів уряд провів через рейхстаг рішення про фінансування каральних експедицій до Італії та Угорщини.

6 жовтня 1848 р. віденці підняли нове повстання, намагаючись перешко­дити відправленню частин столичного гарнізону на придушення революції в Угорщині. Бої в місті тривали до 1 листопада 1848 р., коли хорватські вій­ська Й. Елачича взяли його штурмом. Близько 5 тис. віденців загинуло.

Наприкінці листопада 1848 р. Фердінанд І зрікся престолу. Новим імпера­тором став його 18-річний племінник Франц Йосиф І (1848—1916). Він відмо­вився від поступок, зроблених його попередником під тиском революційних виступів. 7 березня 1849 р. він розпустив рейхстаг і призупинив дію Конститу­ції. Революція завершилася поразкою, в Австрії запанувала реакція.

3.      Революція в Угорщині та Італії

Розповідь учителя

Угорська революція розпочалася 15 березня 1848 р. виступами ради­кальної молоді, очолюваної поетом Шандором Петефі. Вони вимагали надання угорцям громадянських прав і свобод, створення власного само­стійного уряду. 17 березня 1848 р. було сформовано перший національ­ний угорський уряд. Одним із його перших заходів стала аграрна рефор­ма, за якою скасовувалася панщина, а селяни ставали власниками третини оброблюваної землі. Здійснюючи ці та інші перетворення, но­вий уряд відмовлявся розглядати питання про національні права неугорських народів — закарпатських русинів, сербів, хорватів та ін. Це обумовило те, що вони залишалися прибічниками австрійської влади.

У вересні 1848 р. хорватська армія Й. Елачича за наказом імператора розгорнула воєнні дії проти Угорщини. У січні наступного року вона за­хопила Пешт. Усі рішення угорського сейму Франц Йосиф скасував й оголосив про перетворення Угорського королівства на провінцію імпе­рії. Відповіддю на це став контрнаступ угорської армії та вигнання авс трійців із країни.

14 квітня 1849 р. угорський сейм проголосив незалежність Угорщини та позбавив династію Габсбурґів права керувати країною. Правителем-президентом Угорщини було обрано керівника національно-визвольної боротьби угорців Лайоша Кошута (1802—1894). Франц Йосиф звернувся по допомогу в придушенні волелюбних угор­ців до російського імператора Миколи І. У результаті російської вій­ськової інтервенції угорська армія 13 серпня 1849 р. капітулювала. Увесь вищий командний склад армії, захоплений у полон, повісили. Розпочалися жорстокі розправи з учасниками революції. У містах і се­лах діяли каральні експедиції, воєнні суди. Повсюдно відбувалися стра­ти. Революція в Угорщині завершилася поразкою. Після її придушення революційний рух в Австрійській імперії почав ущухати.

В Італії революція розпочалася повстанням 12 січня 1848 р. в Палер­мо на острові Сицилія. Воно завершилося перемогою. Війська неаполі­танського короля залишили острів. Звістка про перемогу активізувала діяльність італійських патріотів. У лютому—березні 1848 р. в Папській області, Тоскані й Сардинському королівстві були даровані конституції, обрано парламенти й сформовано уряди з поміркованих лібералів.

18 березня 1848 р. під впливом звісток про події у Відні антиавстрійське повстання спалахнуло в Ломбардії в Мілані. П'ятиденна боротьби з 15-тисячною австрійською армією завершилася перемогою повстанців. Антиавстрійське повстання перемогло також у Венеції, де після цього було проголошено республіку. Звістка про звільнення Ломбардо-Венеції від австрійців миттю облетіла всю Італію.

Робота з документом.

Зі спогадів діяча італійського «Рісорджименто» Феліче Орсіні

про вплив звільнення Мілана на події в Італії

У цей час придушений гул, схожий на той, який сповіщає про наближення виверження Везувію, лунав з усіх кінців півострова. Загальним бажанням стала національна незалежність... Після повідомлень про революцію в Мілані Італію охопило полум'я. «На війну! До табору!» — такі заклики молша було почути звідусіль. Молоді дівчата оперізували мечем своїх коханих і виряд­жали їх із побажанням божої допомоги, пророкуючи їм перемогу над чужин­цями. Юнаки залишали свою службу й домашній затишок для того, щоб іти на допомогу співвітчизникам виганяти остогидлих австрійців за Альпи... Країна, яку століттями тримали в рабстві, що не знала воєнною науки, роз'єднана, зневажувана іноземцями, одним ударом розбила свої ланцюги й кинула їх в обличчя ворога-іноземця, забувши про внутрішні чвари, відки­нувши традиційні забобони, рушила на війну із закликом: «Свобода, неза­лежність, єдність!».

Запитання до документа

1)      Які факти наводить автор документа?

2)      Які висновки про вплив революції 1848—1849 рр. на формування національної свідомості італійців можна за ними зробити?

3)      Яким є ставлення автора до подій, про які він розповідає? Пояс­ніть свою точку зору.

Патріотичне піднесення, яке охопило Італію, спонукало короля Сар­динії (П'ємонту) Карла Альберта24 березня 1848 р. оголосити війну Австрїйській імперії. Завдяки цьому він збирався приєднати звільнену від австрійців Ломбардо-Венецію. Однак наприкінці липня австрійці завда­ли поразки сардинській армії та відновили свою владу над Північною

Італією.

У середині листопада 1848 р. спалахнуло народне повстання в Римі. Папа Пій IX був змушений погодитися на скликання Установчих зборів. 9 лютого 1849 р. вони позбавили Папу світської влади та проголосили Римську республіку. У березні 1849 р. воєнні дії проти Австрії відновив сардинський король; Проте вже за десять днів його армію було розгром­лено. Після цього Карл Альберт зрікся влади на користь свого сина. Но­вий король Сардинії Віктор Еммануїл II уклав угоду з австрійцями, від­мовившись від претензій на Ломбардію та Венецію. Після цього австрійці на прохання герцога Тоскани придушили революцію у Фло­ренції. Австрійська армія взяла в облогу Венецію та рушила до Рима. Там до них приєдналися французькі війська, що прибули туди на про­хання Папи Римського. Із півдня на Рим розгорнула наступ армія не­аполітанського короля. Облога міста тривала два місяці.

Цікаво знати

У безнадійній ситуації облогу Рима очолив Дж. Гарібальді, який у роки революції 1848—1849 рр. повернувся до Італії. Увагу захисників міста при­вертало його незвичне вбрання. Нехтуючи небезпекою, Дж. Гарібальді з'являвся в найнебезпечніших місцях у яскраво-червоній сорочці та накидці-пончо, яку привіз із Південної Америки від аргентинських пастухів-гаучо. Він перебував там до 1848 р., рятуючись від переслідувань австрійців. Відтоді червона сорочка стала символічним убранням борців за визволення та об'єднання Італії.

Розповідь учителя

З липня 1849 р. Установчі збори в Римі затвердили Конституцію Рим­ської республіки — найдемократичнішу з усіх конституцій італійського Рісорджименто. Увечері того ж дня французи захопили місто. Останнім осередком боротьби залишалася Венеція, узята австрійцями в облогу. 22 серпня 1849 р. захисники міста капітулювали. Із загибеллю Ве­неціанської республіки революція в Італії завершилася.

Після поразки революції країну охопила хвиля терору: учасників ре­волюційних виступів страчували за вироками військово-польових судів як злочинців. Основне завдання революції — визволення та об'єднання Італії — залишилося невирішеним. Проте вона надала італійцям досвід, необхідний для подальшої боротьби.

4. Підсумки революцій 1848—1849 рр. у Європі

Розповідь учителя

Революції 1848—1849 рр. стали помітними подіями тогочасної євро­пейської історії. У Франції революція 1848 р. завершилася поваленням Липневої монархії та встановленням Другої республіки. У Німеччині, Австрії, Угорщині та Італії революції завершилися поразками. Серед причин цього визначальною була роз'єднаність сил. Ліберали, консер­ватори, націоналісти та радикали мали відмінне бачення мети своєї бо­ротьби. Селянство не брало активної участі в революційних подіях, задовольняючись незначним покращенням свого становища. Робітників також насамперед хвилювало їхнє становище. Підприємці, які спочатку підтримували революції, перелякані їх розгортанням, стали прихиль­никами наведення ладу, убачаючи загрозу для своєї власності.

Вирішальний вплив на результати революцій мала позиція армії. Пе­рехід армії на бік повсталих парижан призвів до повалення Липневої монархії у Франції. В інших країнах саме завдяки армії влада змогла придушити погано озброєні загони революціонерів, які чинили їй опір.

Революції 1848—1849 рр. мали значний вплив на європейські країни. Боротьба за здобуття виборчих прав і запровадження конституцій спри­яла формуванню представницької демократії. Європейці стали краще ро­зуміти свою роль у політичному житті країн, боротися за свої права і за те, щоб форма державного устрою відповідала їхнім прагненням. Однак їм необхідно було подолати тривалий шлях, аби втілити ці ідеї в життя.

V.   ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Завдання

Складіть таблицю «Революції 1848—1849 рр. у Європі».

Країна	Причини революції	Основні події	Результати революції
			-

Бесіда за запитаннями

1)      Коли було встановлено Другу республіку у Франції?

2)      Кому надавалася виконавча влада за Конституцією Другої рес­публіки?

3)      Якою мала бути форма державного устрою об'єднаної Німеччини за Конституцією, розробленою Франкфуртським парламентом?

4)      Коли розпочалася революція в Австрійській імперії?

5)      Що таке інтервенція?

6)      Якою подією завершилася революція в Італії?

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

— Революції 1848—1849 рр. у європейських країнах стали відобра­женням протесту проти існуючих форм правління, боротьби за збіль­шення представництва у владі та покращення умов життя різних верств населення, пробудження національної свідомості народів Центральної та Східної Європи. —У 1849 р. контрреволюційні сили змогли подолати революційну хвилю. Однак основи попередніх порядків були значно послаблені.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати відповідний параграф підручника.

**************

Дата:

Тема. Об'єднання Німеччини та Італії.

Мета: пояснювати,як відбувався процес політичного об'єднання Німеччини та якими були його наслідки; визначати особ­ливості процесу подолання політичної роздробленості Італії; показувати на карті події, пов'язані з об'єднанням Німеччини та Італії; давати характеристику внеску в об'єднання Німеччини та Італії видатних історичних діячів цього періоду — Отто фон Бісмарка, Камілло Кавура, Джузеппе Гарібальді; розвивати вміння порівнювати істо­ричні явища та встановлювати причинно-наслідкові зв'язки; виховна складова уроку реалізується на основі ознайомлення учнів з самовідданою боротьбою пред­ставників різних соціальних верств Італії за об'єднання країни та засобів, які використовував Отто фон Бісмарк для створення міцної, єдиної Німеччини.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, атлас, ілюстративний та дидактич­ний матеріал.

Основні терміни та поняття: об'єднання Німеччини «залізом і кров'ю», Північнонімецький союз, Італійське королівство. Основні дати: 1866 р. — австро-прусська війна; 1866 р. — утворення Північнонімецького союзу; 1859 р. — франко-італо-авс-трійська війна; 1861 р. — утворення Італійського ко­ролівства; 1870 р. — завершення об'єднання Італії.

ХІД УРОКУ

I.       ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II.    ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Запитання та завдання

1)      Якими були економічні здобутки Великої Британії в 50—60-х рр. XIX ст.?

2)      Як відбувалася в цей період подальша демократизація британ­ської виборчої системи?

3)      Схарактеризуйте британську зовнішню політику в 50—60-х рр. XIX ст.

4)      Визначте особливості суспільно-політичного розвитку Франції за часів Другої імперії.

5)      Що, на вашу думку, дозволило Франції покращити своє еконо­мічне становище в цей період?

6)      Якими були здобутки й прорахунки в зовнішній політиці Другої імперії?

7)      Англійський громадський діяч XIX ст. Ернст Джонс писав: «У ко­лоніальній Англії ніколи не заходить сонце й ніколи не висихає кров». Поясніть, як ви розумієте ці слова.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

1)      Які події відбувалися в Німеччині під час революції 1848-1849 рр.?

2)      Як відбувалася боротьба за об'єднання Італії в 1848—1849 рр.?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Дидактична гра «Три речення»

Учитель може використати цю дидактичну гру для активізації уваги учнів упродовж розгляду нового матеріалу.

Правила гри. Учні мають уважно прослухати розповідь учителя й передати зміст кожного з питань, розглянутих на уроці, трьома про­стими реченнями. Переможцем стане той учень, речення якого найточ­ніше передаватимуть зміст нового матеріалу.

Гра сприяє розвитку логічного мислення учнів, уміння виокремлюва­ти головне зі змісту питання.

1.Передумови об'єднання Німеччини.

Розповідь учителя

У 50—60-х рр. XIX ст. Німеччина переживала період стрімкого еконо­мічного піднесення. Унаслідок завершення промислової революції, яка відбулася в цей час, країна посіла третє місце за часткою у світовому про­мисловому виробництві після Великої Британії та СПІА. Основу зростання промислового виробництва Німеччини становили досягнення в машинобу­дуванні. Запровадження нових машин і технічних удосконалень сприяло розвитку інших галузей промисловості. Сформувалися великі промислові центри — Рейнська область, Вестфалія, Берлін тощо. Суттєві зміни відбу­лися в сільському господарстві, де наприкінці 50-х рр. XIX ст. встановили­ся ринкові відносини. Однією з передумов економічного піднесення було подолання митної роздробленості завдяки діяльності Митного союзу, через який німецькі держави виходили на міжнародні ринки.

Завершення промислової революції змінило структуру німецького су­спільства. Вагоме місце в ній посіли підприємці й фінансисти. Збільшен­ня кількості робітників супроводжувалося змінами в їхньому становищі. Власники підприємств покращували організацію праці, що привело до скорочення робочого дня. Запровадження машин збільшило потреби у кваліфікованих робітниках. Заробітна плата робітників у 60-х рр. XIX ст. порівняно з попереднім десятиліттям збільшилася в чотири рази. Підприємці й робітники Німеччини були зацікавлені в національному об'єднанні. Лише єдина держава могла надати їм умови для вільного пе­ресування капіталів і товарів, пошуку кращої праці та умов життя.

Поширення в німецьких землях розуміння необхідності об'єднання супроводжувалося різним баченням того, як воно має відбутися. Німець­кі радикали, особливо марксисти, виступали за революцію «знизу», що усуне князівські династії та їхніх союзників. Однак це було малоймовір­но в умовах тогочасної Німеччини. Іншим шляхом, яким і відбулося об'єднання, була революція «згори» — підпорядкування всіх німецьких, держав владі однієї найсильнішої. Послідовники цього шляху поділяли­ся на тих, хто виступав за великонімецьку концепцію об'єднання (утво­рення Великої Німеччини, яка мала включати Австрійську імперію), і тих, хто виступав за малонімецьку концепцію (об'єднання німецьких держав навколо Пруссії, виключаючи Австрію).

У 50—60-х рр. XIX ст. Митний союз, у якому головувала Пруссія, а Австрія не брала участі, став центром, навколо якого формувалося спільне економічне життя німецьких земель.

2. Об'єднання Німеччини

Розповідь учителя

Перехід Пруссії до рішучих дій на шляху об'єднання Німеччини пов'язаний із діяльністю видатного німецького політика Отто фон Бісмарка (1815—1898).

Постать в історії

Отто фон Бісмарка небезпідставно вважають найвидатнішим німецьким політиком XIX ст. Він походив із заможного дворянського роду в Бранден­бурзі. За поглядами був консерватором, прибічником абсолютної влади прусських королів і лідерства Пруссії в Німеччині. Про О. фон Бісмарка говорили, що він більший монархіст, ніж сам король, а сам він незмінно повторював, що є «перш за все пруссак і лише в другу чергу німець». Як політику О. фон Бісмарку були притаманні безкомпромісність і жорстокість. Він увійшов в іс­торію як прихильник силової політики. Обійнявши посаду голови уряду Пруссії, О. фон Бісмарк, якого називали «залізним канцлером», саме покладаючись на силові засоби, об'єднав Німеччину та перетворив її на одну з наймогутніших держав Європи.

24 вересня 1862 р. прусський король Вільгельм І призначив О. фон Бісмарка міністром-президентом (головою уряду). Своїм головним за­вданням останній визначив об'єднання Німеччини «залізом і кров'ю», тобто силовим шляхом.

Робота з документом

Із першої промови О. фон Бісмарка перед депутатами ландтагу (парламенту) Пруссії

30 вересня 1862 р.

Німеччина дивиться не на лібералізм Пруссії, а на її могутність, нехай Баварія, Вюртемберґ, Баден ідуть на поступки лібералізму, ніхто не надасть їм ролі, яку відіграє Пруссія. Кордони Пруссії за Віденськими договорами-домовленостями не сприяють здоровому державному життю, не промовами й постановами більшості розв'язуються великі питання сучасності — це було головною помилкою 1848 і 1849 рр., а залізом і кров'ю...

Запитання до документа

1)        Прибічником якого шляху об'єднання Німеччини був О. фон Бісмарк?

2)        У чому він убачав роль Пруссії в процесі об'єднання?

Готуючись до реалізації своїх планів, О. фон Бісмарк здійснив реор­ганізацію армії, навіть не звертаючись до ландтагу за затвердженням на це видатків. У результаті цих заходів армія Пруссії стала однією з наймогутніших у Європі. Одночасно з цим «залізний канцлер» уважно сте­жив за ситуацією на континенті, обираючи сприятливий час для почат­ку рішучих дій. Так, він переконався, що до об'єднання Німеччини схвально ставиться Велика Британія, коли її прем'єр-міністр Г. Пальмерстон заявив: «Необхідно, щоб Німеччина стала сильною, щоб вона була здатною втримати в шорах обидві войовничі й амбітні держави — Францію і Росію».

Уважаючи, що відповідний час настав, О. фон Бісмарк перейшов до активних дій. Після смерті короля Данії Пруссія і Австрія висунули пре­тензії на німецькі герцогства Шлезвіг і Гольштейн, які перебували в її складі. У 1864 р. після нетривалої війни з Данією Пруссія отримала Шлезвіг, а Австрія — Гольштейн. Наступного удару О. фон Бісмарк за­вдав Австрії, 8 червня 1866 р. прусська армія захопила Гольштейн.

У відповідь Австрія оголосила війну Пруссії. Під приводом «оборони» прусська армія перейшла австрійський кордон. Вирішальна битва австро-прусської війни відбулася 3 липня 1866 р. в селі Садова поблизу Пра­ги. 220-тисячна прусська армія, озброєна швидкострільними рушниця­ми, ущент розгромила 215-тисячну австрійську армію. Шлях на Відень було відкрито. Зазнали поразки також армії німецьких держав, що під­тримали Австрію. 23 серпня 1866 р. за посередництва Наполеона III Пруссія та Австрія уклали у Відні мирний договір.

За Віденським миром Пруссія перетворювалася на найбільшу німе­цьку державу із суцільною територією від Рейна до Німана. Створювався Північнонімецький союз, до якого увійшли 17 німецьких держав, а через деякий час — ще чотири держави. Очолював союз прусський король. Де­путатів рейхстагу (законодавчого органу) Північнонімецького союзу оби­рали в усіх державах, що входили до нього, на основі загального виборчо­го права для чоловіків. Уряд очолював канцлер, призначений прусським королем за згодою рейхстагу. Першим канцлером став О. фон Бісмарк.

Для Австрії результатом війни 1866 р. стала її поразка в тривалій бо­ротьбі за панування в Німеччині. Перемога Пруссії мала важливе зна­чення для Європи. У її центрі виникла національна німецька держава — Північнонімецький союз. Утрата Австрією становища великої держави Європи відкрила шлях до завершення об'єднання Італії, яке розгортало­ся. Зміна ситуації створила також загрозу для панівної ролі Франції в континентальній Європі.

Наприкінці 60-х рр. XIX ст. відносини Пруссії з Францією загостри­лися. Обидві сторони готувалися до війни й прагнули її початку. Напо­леон III побоювався подальшого зміцнення Пруссії, та вважав, що неве­лика переможна війна зміцнить Другу імперію. О. фон Бісмарк заявляв, що «для Північнонімецького союзу війна з Францією не лише неминуча, але й необхідна», розраховуючи завдяки ній завершити об'єднання Ні­меччини та посилити її позиції у Європі.

3. Початок об'єднання Італії

Розповідь учителя

У середині XIX ст. в боротьбі за об'єднання Італії існувало два на­прямки — радикально-демократичний і помірковано-ліберальний. Представники першого напрямку виступали за здобуття незалежності та об'єднання Італії «знизу» шляхом повстання, здійсненого народом, і запровадження в країні республіканської форми правління. Прибіч­ники другого відстоювали ідею здобуття національного звільнення «згори» завдяки боротьбі, якою керуватиме Сардинське королівство (П'ємонт), і бачили майбутню об'єднану Італію монархією.

Поразка революції 1848—1849 рр. призвела до розчарування багатьох італійських патріотів в ідеалах радикальних демократів. Так, Дж. Гарібальді та його прибічники дійшли висновку про необхідність союзу з по­міркованими лібералами та П'ємонтом у боротьбі за об'єднання Італії. Від1852 р. прем'єр-міністром П'ємонту став відомий представник помірко­ваних лібералів граф Камілло Бенсо Кавур (1820—1861 рр.).

Постать в історії

П'ємонтський аристократ Кавур був одним із визначних Державних діячів Італії XIX ст. Із 1847 р. він видавав газету «Рісорджименто», де закликав усіх італійських монархів об'єднатися для боротьби з Австрією. К. Б. Кавур не брав участі в революції 1848—1849 рр., але був її уважним спостерігачем. Вона допомогла йому дійти висновку, що лише найсильніша держава Італії П'ємонт здатна очолити об'єднання країни. У 1852 р. К. Б. Кавур став прем'єр-міністром П'ємонту та За підтримки короля Віктора Еммануїла II розпочав реалізацію своїх планів.

К. Б. Кавур не сприймав революційний радикалізм і вважав, що Італія може об'єднатися лише за допомогою однієї з великих держав, здатної розгромити Австрію. Щоб П'ємонт став центром об'єднання Італії, його необхідно шляхом реформ перетворити на сучасну державу з конституційною, формою правління та розвиненою економікою. Діяльність уряду К. Б. Кавура сприяла економічному піднесенню Сар­динського королівства, завдяки чому було посилено його обороноздат­ність, збільшено й переозброєно п'ємонтську армію. П'ємонт узяв участь у Кримській війні проти Росії, надіславши до Криму 15 тис. солдатів. Завдяки цьому сформувався союз Сардинського королівства та Франції. У липні 1858 р. на таємній зустрічі на францу­зькому курорті Пломб'єр К. Б. Кавур домовився з Наполеоном III, що 200-тисячна французька армія допоможе 100-тисячному п'ємонтському війську звільнити від австрійців Ломбардію та Венецію. За це П'ємонт повертав Франції території Савойї та Ніцци, отримані ним за рішеннями Віденського конгресу.

У квітні 1859 р. Австрія, дізнавшись про цю угоду, першою оголоси­ла війну П'ємонту та вторглася на його територію. У битвах при Палес­тро, Мадженто й Сольферіно об'єднана франко-п'ємонтська армія роз­громила австрійців і, розвиваючи наступ, звільнила Ломбардію.

Цікаво знати

Битва при Сольферіно однією з перших примусила європейців замислитися над наслідками руйнівної сили нової зброї, створеної промисловою револю­цією. Австрійці в ній були озброєні нарізними рушницями (вони стріляли далі, ніж гладкоствольні), а французи мали нарізні гармати, які стріляли шрапнел­лю (зарядом із 60 кульок) на відстань до трьох кілометрів. У битві обидві сто­рони, не усвідомлюючи сили нової зброї, застосували, як і раніше, атаку зімкненим строєм і колонами. Утрати через це були величезними. Австрійці втратили 22 тис. солдатів, а французи та п'ємонтці — близько 17 тис. солдатів. Жахливий вигляд поля битви вразив швейцарця Анрі Дюрана, який для допо­моги пораненим і поховання загиблих привів жителів сусідніх поселень. Усе своє подальше життя А. Дюран присвятив боротьбі проти війни й укладанню міжнародних угод для захисту поранених і полонених. У 1863 р. він заснував організацію Червоного хреста. Цим у світі було започатковано визнання необ­хідності милосердя до поранених і військовополонених.

Усю Італію охопила хвиля національного піднесення. Однак Наполе­он III 11 липня 1859 р. у Вілла-Франко підписав угоду з Австрією, за якою Сардинському королівству передавалася лише Ломбардія, а Венеція за­лишалася під австрійською владою. Обурений цим Віктор Еммануїл II відмовився передати французам Савойю та Ніццу, оскільки вони поруши­ли попередні домовленості. Імовірно, Наполеон III не бажав появи біля південно-східних кордонів його держави сильної об'єднаної Італії.

Основні етапи об'єднання Італії

Королівство обох Сицилій

Ломбардія  1859                                                                                      1861

Парма         1860               Сардинське королівство                         

Модена      1860                           1861                                       Італійське королівство

Тоскана      1860                                                                         

                                                                                          Венеція  1866         Пармська область 1870

К. Б. Кавур сприйняв обурення італійців як зраду французького імпера­тора. За мовчазного схвалення прем'єр-міністра П'ємонту в липні 1859 р. в Тоскані, Пармі й Модені в результаті народних повстань усунули від вла­ди герцогів із Габсбурзької династії. Новосформовані уряди на початку 1860 р. за результатами проведених плебісцитів оголосили про приєднання до Сардинського королівства. Проте здійснити це К. Б. Кавур зміг, лише отримавши згоду Наполеона III та віддавши йому Савойю та Ніццу.

У квітні 1860 р. спалахнуло народне повстання на острові Сицилія. Місцеві радикали, очолювані Дж. Мадзіні, звернулися по допомогу до Дж. Гарібальді. 6 травня 1860 р. з Генуї два пароплави з 1200 доброволь­цями, очолюваними Дж. Гарібальді, вирушили на допомогу сицилій­цям. За прикладом командира всі бійці «тисячі» були одягнені в червоні сорочки. Прибуття Дж. Гарібальді на Сицилію призвело до загального повстання проти влади неаполітанського короля. К. Б. Кавур відкидав звинувачення у сприянні Дж. Гарібальді, однак допоміг йому озброїти свою «тисячу» й тих, хто приєднався до неї на Сицилії. Вирішальна бит­ва відбулася в травні 1860 р. під Калатафімі. Здобувши в ній перемогу, уже з 10 тис. вояків Дж. Гарібальді захопив Палермо й переправився на територію Апеннінського півострова. 7 вересня 1860 р. війська Дж. Гарі­бальді тріумфально увійшли до Неаполя. Король утік, а його армія ка­пітулювала. Дж. Гарібальді проголосили тимчасовим диктатором обох Сицилій від імені сардинського короля.

Ситуацією на півдні Італії вирішив скористатися К. Б. Кавур. Переко­навши Наполеона III, що гарібальдійці збираються рухатися на Рим, де перебували французькі війська, зіткнення з якими було неминучим, він наказав сардинській армії рухатися через Папську область назустріч Дж. Гарібальді. Упродовж вересня 1860 р. вона розгромила папські війська й зайняла більшість папських володінь. 15 жовтня 1860 р. сардинські вій­ська увійшли до Неаполя. Незабаром відбувся плебісцит, на якому неаполі танці й частина захопленої сардинцями Папської області висловилися за приєднання до П'ємонту. Радикали, очолювані Дж. Мадзіні, вимагали про­голосити республіку, однак К. Б. Кавур переконав Дж. Гарібальді розпус­тити свою армію та передати владу Віктору Еммануїлу II. Унаслідок цього на кінець 1860 р. майже вся Італія, крім Венеції та невеликої частини Пап­ської області з Римом, увійшли до складу Сардинського королівства.

4. Утворення Італійського королівства

Колективна робота за підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал у підручнику, ви­значаючи, коли і як утворилося Італійське королівство. Учитель, система­тизуючи результати роботи учнів, використовує наведений матеріал.

Додаткова інформація

У лютому 1861 р. в Турині зібрався перший загальноіталійський парла­мент. Зал засідань прикрашали італійські прапори й гасла: «Чи потрібна вам єдина й неподільна Італія на чолі з конституційним королем Віктором Еммануїлом?». У 1861 р. на це запитання переважна більшість виборців Сардинського королівства, Королівства обох Сицилій, Ломбардії, Парми, Модени, Тоскани, частини Папської області відповіла схвально. 17 березня 1861 р. парламент проголосив Віктора Еммануїла першим королем об'єднаної Італії. Першим прем'єр-міністром Італійського королівства став К. Б. Кавур. За державним устроєм новостворена держава була конститу­ційною монархією з двопалатним парламентом — він складався з палати депутатів, яких обирали виборці, і сенату, члени якого призначалися коро­лем. Однак унаслідок значного майнового цензу виборче право отримали лише 2,5 % населення країни.

Наполеон III до появи Італійського королівства як можливого майбутньо­го суперника Франції у Європі поставився прохолодно. У Римі він продовжу­вав тримати французький гарнізон, що заважало завершенню об'єднання Італії. У 1862 р. Дж. Гарібальді здійснив відчайдушну спробу захопити Рим. Однак війська Віктора Еммануїла перешкодили йому в цьому, побоюючись загострення відносин із Наполеоном III.

Проте французи не змогли перешкодити приєднанню до Італії Венеції, яке відбулося за допомогою Пруссії. У квітні 1866 р. було укладено пруссько-італійський договір про спільні дії проти Австрії. У червні того ж року, коли розпочалася австро-прусська війна, італійські війська увійшли до Венеціанської області. За підписаним пізніше договором Австрія була вимуше­на визнати входження Венеції до складу Італійського королівства.

Тепер поза об'єднаною Італією залишався лише Рим із частиною Папської області. У 1867 р. Дж. Гарібальді із загоном добровольців пробився до Рима й розгромив папські війська. Однак французькі частини, які виступили на захист Папи, примусили гарібальдійців відступити. Усе це відбувалося в при­сутності італійської армії, яка не втручалася в події.

Об'єднання Італії завершилося в 1870 р., коли після поразки у франко-прусській війні та краху Другої імперії французький гарнізон залишив Рим. 20 ве­ресня 1870 р. гарібальдійці увійшли до міста, яке стало столицею Італійського королівства. Папські володіння відтепер обмежувалися Ватиканським палацом.

V.   ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Бесіда за запитаннями

1)      У чому полягала малонімецька концепція об'єднання Німеччини?

2)      Чиєю перемогою завершилася битва поблизу Садової біля Праги?

3)      Коли утворився Північнонімецький союз?

4)      Яка територія передавалася Сардинському королівству за франко-австрійською угодою 1859 р. у Вілла-Франко?

5)      Які італійські землі увійшли до складу Сардинського королівства в 1860 р.?

6)      Коли утворилося Італійське королівство?

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

— У результаті об'єднання Німеччини та Італії було відновлено істо­ричну справедливість: два численні й давні народи Європи отримали власну державність. Подолання політичної роздробленості створило сприятливі умови для розвитку німецького та італійського народів.

— У Німеччині об'єднання відбулося «згори», в Італії — завдяки об'єднанню дій «згори» і «знизу».

— Об'єднані Німеччина та Італія розгорнули боротьбу за те, щоб посісти гідне місце серед провідних держав Європи.

VII.     ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати відповідний параграф підручника.

**************

Дата:

Тема. Вікторіанська Британія

Мета: характеризувати економічне, політичне та суспільне жит­тя Великої Британії за доби модернізації суспільства; розглянути зовнішню політику Великої Британії в 50—60-х рр. XIX ст.; розвивати вміння учнів визначати на підставі аналізу окремих фактів характерні риси роз­витку країни; сприяти усвідомленню учнями того, що притаманні політичному життю Великої Британії традиції мирного вирішення соціальних протиріч мають важливе значення в сучасних умовах.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, атлас, дидактичний матеріал.

Основні терміни та поняття: «майстерня світу».

Основні дати: 1867 р. — друга парламентська реформа у Великій Британії;

ХІД УРОКУ

І.    ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

1)       Коли завершилася промислова революція у Великій Британії та Франції?

2)       Якими були особливості політичного життя Великої Британії в 1815—1847 рр.?

3)       Коли Луї Наполеон Бонапарт став президентом Франції.

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Випереджальне завдання

Упродовж уроку складіть порівняльну таблицю «Особливості розвит­ку Великої Британії в 50—60-х pp. XIX ст.».

Показник	1854 р.	1864 р.
Виплавка чавуну, млн т	3,2	5
Видобуток вугілля, млн т	61	93
Кількість металургів, тис. осіб	80	200
Кількість гірників, тис. осіб	370	520
Довжина залізниць, млн миль	8	12

Частина провідних держав . у світовому промисловому виробництві в 1870 p., %

Франція	Німеччина	Італія	Велика Британія	Росія	США
10,3	13,2	2,4	31,8	3,4	23,3

1. Англія — «майстерня світу»

Розповідь учителя

50—60-ті pp. XIX ст. в історії Вікторіанської Британії стали періодом зростання темпів розвитку її економіки. Економічні кризи 1857 та 1866 pp. ненадовго призупиняли це піднесення, однак воно швидко від­новлювалося та тривало до початку 70-х pp. XIX ст.

У британській промисловості, як і раніше, провідне місце посідали тек­стильна й сукнярська галузі, які в цей період майже повністю перейшли на машинне виробництво. Значними були обсяги виробництва у вугледо­бувній і металургійній галузях. Зокрема, виплавка чавуну зросла з 1,4 млн тонн у 1840 р. до понад 6 млн тонн у 1870 р. Стрімкими темпами розвивав­ся залізничний транспорт, який став основним засобом пересування на далекі відстані в країні. Важливе значення для розвитку залізниць мало застосування сталевих рейок.

Робота з документом

Дані про економічний розвиток Великої Британії в 50—60-х pp. XIX ст.

Кількість фабрик, млн	1850 р.	1870 р.
бавовняних	1,932	2,483
вовняних	1,998	2,579

Запитання до документа

1)         Які зміни в економічному розвитку Великої Британії характери­зують наведені дані?

2)         Яка держава посідала перше місце у світовому промисловому ви­робництві в 1870р.?

На британських верфях будувалися пароплави. У 1865 р. сукупний тоннаж пароплавів у країні вперше перевищив тоннаж вітрильників. Уздовж британських шляхів з'явилися стовпи телеграфної мережі. У 1866 р. було завершено прокладення телеграфного кабелю через Ат­лантичний океан до Північної Америки, а в 1867 р. відкрито телеграф­ний зв'язок з Індією.

Активно розвивалася торгівля. Британські товари були відомі в усіх країнах світу. Велика Британія посіла панівне становище на світовому рин­ку, британський фунт стерлінгів здобув загальне визнання як головний засіб розрахунків у світі. На Всесвітній промисловій виставці, яка відкри­лася в травні 1851 р. в Лондоні, перевага товарів британської промисловості була приголомшуючою. Саме в цей період Велику Британію стали називати «майстернею світу», «світовим перевізником» і «світовим банкіром».

У цей період Велика Британія стала першою країною світу, половина населення якої проживала в містах. Британське сільське господарство, незважаючи на збільшення посівних площ та обсягів виробництва, не могло повністю забезпечити потреб промисловості в сировині й жителів міст — у продуктах харчування. Вагому роль у забезпеченні ними насе­лення країни відігравали її заморські колоніальні володіння. У сіль­ському господарстві Великої Британії активно застосовувалася техніка, що дозволяло землевласникам зменшувати витрати на оплату праці най­маних робітників.

2. Суспільно-політичне життя Великої Британії

 Колективна робота за підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа, ви­значаючи характерні риси тогочасного суспільно-політичного життя Великої Британії. Учитель систематизує і поглиблює результати роботи учнів, використовуючи наведений матеріал.

Додаткова інформація

Важливим питанням внутрішньополітичного розвитку Великої Британії за­лишалася виборча реформа, оскільки значна частина її населення через високий майновий ценз не мала права голосу. Вимоги її здійснення висували тред-юніо­ни. У 60-х рр. XIX ст. вони стали досить впливовою силою: обирали на зборах своє керівництво, створювали за рахунок вкладів каси взаємодопомоги для під­тримки своїх членів у разі втрати роботи або хвороби, страйкуючих тощо.

У 1846—1866 рр. британський уряд очолювали ліберали, а в 1866— 1868 рр. — консерватори. Лідери обох партій, розраховуючи на підтримку робітниками своїх кандидатів, висували проекти нової виборчої реформи. У 1866 р. лідер ліберальної партії Вільям Гладстон запропонував парламенту законопроект, що передбачав зниження майнового цензу й надання завдяки цьому права голосу робітникам. Однак проект був відхилений. Новий проект висунув прем'єр-міністр уряду консерваторів Бенджамін Дізраелі. У 1867 р. шляхом взаємних поступок між лібералами й консерваторами парламент прийняв закон про другу парламентську реформу. Завдяки суттєвому зни­женню майнового цензу кількість виборців збільшилася від 814 тис. до 2,25 млн осіб. Було ліквідовано ще 46 «гнилих містечок». Реформа сприяла подальшій демократизації політичного устрою Великої Британії. Хоча за­гальне виборче право запроваджено не було, право голосу здобула приблизно половина дорослого чоловічого населення країни. Реформа відповідала інте­ресам нових промислових центрів Великої Британії, де право голосу здобула більшість кваліфікованих робітників, об'єднаних у тред-юніони.

Імовірно, пам'ятаючи, що ініціаторами парламентської реформи були лі­берали, британці віддали їм більшість голосів на виборах 1868 р. Прем'єр-міністр уряду лібералів Вільям Гладстон продовжив реформу. Було запровад­жено таємне голосування на виборах. Уряд лібералів здійснив низку заходів, спрямованих на демократизацію країни: було скасовано обов'язкову десяти­ну на користь англіканської церкви в Ірландії (більшість ірландців були ка­толиками) і відокремлено церкву від держави в Ірландії. Розпочато реформу початкової освіти, за якою створювалося багато державних шкіл світського характеру (релігійне виховання здійснювалося лише за згодою батьків). Кількість місць у школах досягла 3,5 млн.

Складною проблемою для урядів як лібералів, так і консерваторів було ірландське питання. У цей період тут набув поширення національно-визволь­ний рух, спрямований проти унії з Англією. У 1842 р. ірландські патріоти утворили організацію «Молода Ірландія». її радикальні представники засну­вали «Ірландську конфедерацію» (1847 р.), яка закликала до підготовки збройного повстання проти англійського панування. Англійська влада при­душила розпочате нею в липні 1848 р. повстання. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. ситуація в Ірландії знову загострилася через протести місцевого селянства, що вимагало здійснення аграрної реформи. Селяни відмовлялися сплачувати оренду англійським землевласникам, нападали на їхні маєтки, спалювали посіви, знищували худобу. Однак у 50—60-х рр. XIX ст. британська влада не здійснювала кроків для вирішення ірландського питання, що викликало його загострення в майбутньому.

У політичному житті Великої Британії за правління королеви Вікторії по­чав зменшуватися вплив монарха на життя держави. Королева зберігала (по­ряд із парламентом) розпорядчі функції. Однак усе більшу роль у політично­му житті країни стали відігравати парламент та уряд, очолюваний прем'єр-міністром. Монархія поступово набувала ролі символу британської державності.

3. Зовнішня політика Великої Британії

Розповідь учителя

У 50—60-х рр. ХІХ ст. зовнішньополітичний курс Великої Британії пов'язували, як і раніше, з ім'ям віконта Генрі Пальмерстона (1784— 1865), який із 1830 р. очолював (із перервами) міністерство закордонних справ, а в 1855—1858 рр. був прем'єр-міністром. Принципи зовнішньої політики країни він сформулював так: «У нас немає ані вічних союзни­ків, ані постійних друзів, але вічні й постійні наші інтереси, і захищати їх — цаш обов'язок». Відповідно до цього щодо Європи здійснювалася політика «блискучої ізоляції» та «збереження рівноваги». Велика Бри­танія уникала участі в тривалих союзах із державами континенту й про­тидіяла зміцненню будь-якої з європейських країн, що дозволяло їй без перешкод «панузати на морях» і здійснювати колоніальне панування. Зовнішня політика кабінетів міністрів лібералів і консерваторів не мала суттєвих відмінностей у здійсненні цього курсу.

У Кримській війні 1853—1856 рр. Велика Британія разом із Францією та Сардинським королівством виступила проти Росії на боці Османської імперії. Війна завершилася поразкою Росії. Це відповідало інтересам Ве­ликої Британії, яка не бажала її посилення. Британський уряд підтриму­вав об'єднання Італії, оскільки вбачав в останній противагу зростанню впливу Франції у Європі. Уряд Г. Пальмерстона підтримував також Поль­ське повстання 1863 р. проти російського панування та боротьбу Данії, до якої вторглися в 1864 р. Пруссія та Австрія, але не бажав ризикувати життям жодного британського солдата.

Велика Британія докладала чимало зусиль щодо утримання та збіль­шення своїх колоніальних володінь. У 1857—1859 рр. Індію охопило повстання проти британського панування, яке було жорстоко придуше­не. У 1856—1860 рр. Велика Британія разом із Францією брала участь у другій «опіумній війні» в Китаї, за результатами якої отримала нові привілеї для ведення торгівлі в країні. У результаті колоніальної війни 1852—1853 рр. британці приєднали до своїх володінь в Індії Південну Бірму, а пізніше поширили владу на всю Малайзію. У 60-х рр. ХІХ ст. колоніальні загарбання здійснювалися ними також у Західній Африці.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Бесіда за запитаннями

1)       Якою була частка Великої Британії у світовому промисловому ви­робництві?

2)       Коли відбулася друга парламентська реформа у Великій Бри­танії?

3)       Які держави були союзниками Великої Британії в Кримській війні?

V.    ПІДСУМКИ УРОКУ

—  Для Великої Британії 50—60-ті рр. XIX ст, стали періодом еконо­мічного піднесення та подальшої демократизації її політичної системи. Характерною рисою політичного життя країни залишалася традиція мирного розв'язання суспільних протиріч.

VI.   ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати відповідний параграф підручника.

****************

Дата:

Тема. США

Мета: визначати особливості економічного, суспільного й полі­тичного життя США в першій половині XIX ст.; пояснюва­ти, як відбувалася територіальна експансія США на Аме­риканському континенті; аналізувати причини, перебіг, результати Громадянської війни в США; характеризувати «реконструкцію» Півдня; пояснювати зміст понять і тер­мінів: аболіціонізм, федерація, конфедерація, неминучий конфлікт, громадянська війна, афроамериканці; розвива­ти вміння отримувати необхідну інформацію з різних дже­рел — розповіді вчителя, документа, карти, підручника; виховний аспект уроку реалізується на підставі усвідом­лення учнями трагічності такого історичного явища як громадянська війна для історії будь-якого народу.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, атлас, дидактичний матеріал.

Основні терміни та поняття: аболіціонізм, федерація, конфедерація, «неминучий конфлікт», громадянська війна, афроамери­канці.

Основні дати: 1828 р. — заснування Демократичної партії; 1854 р. — за­снування Республіканської партії; 1861 — 1865 рр. — гро­мадянська війна у США; 1865—1877 рр. — «реконструк­ція» Півдня.

ХІД УРОКУ

І.   ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

1)      Коли утворилися США?

2)      Яким був державний устрій США?

3)      Що таке плантаційне господарство?

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Дидїактична гра «Зашифруй текст»

Правила гри. Учитель доручає учням якомога більше скоротити розглянутий матеріал (або прочитаний фрагмент тексту), але таким чи­ном, щоб за скороченою версією можна було відтворити зміст початко­вого варіанта.

1.      Суспільне та економічне життя США в першій половині XIX ст.

Розповідь учителя

На початку XIX ст. США були федерацією штатів, територія якої про­стягалася на 2 тис. км уздовж Атлантичного узбережжя Північної Аме­рики. Територія країни в 1803—1867 рр. збільшилася від 2,1 до 9,3 тис. км², а кількість населення — від 5,3 до 31,4 млн осіб. Швидке зростання території, дух вільного підприємництва, який панував у США, робили їх привабливими для переселенців. У 1820—1856 рр. до країни емігрувало (в'їхало) понад 4,2 млн осіб.

Робота з термінами та поняттями

Федерація — назва союзної держави, що складається з кількох державних утворень, кожне з яких, зберігаючи власні органи влади, підпорядковується загальнофедеративним органам влади.

Розповідь учителя

Від XVII ст. до Північної Америки завозилися негри-раби з Африки. У цей період їхня кількість у складі населення США збільшилася з 1 млн осіб у 1800 р. до понад 4,4 млн осіб у 1860 р. Рабовласницька система господарювання існувала на Півдні країни. Працю негрів-рабів тут ви­користовували на плантаціях бавовни, цукрової тростини, рису й тютю­ну. У першій половині XIX ст. проблема рабовласництва стала однією з найгостріших для американського суспільства. У 1808 р. було запровад­жено заборону на ввезення нових рабів до США. Після цього рабів стали «розводити» тут, як худобу, для продажу або завозити контрабандою.

Аморальність рабовласництва призвела до появи руху аболіціоністів, які виступали за скасування рабства, уважаючи за гріх мати у влас­ності людину..У 1816 р. вони придбали землі на узбережжі Африки та заснували державу Ліберія. Аболіціоністи збиралися викуповувати в плантаторів рабів, звільняти їх і перевозити сюди. Однак ця ідея не набула розвитку: рабовласники не бажали відмовлятися від дешевої робочої сили, а більшість негрів, що народилися в Америці, не бажали залишати її. Аболіціоністи вели також роз'яснювальну роботу, видаю­чи книжки, газети й організовуючи мітинги. Деякі віддавали перевагу радикальним засобам боротьби та допомагали втечам рабів до вільних від рабовласництва штатів і Канади.

Робота з термінами та поняттями

Аболіціонізм — суспільний рух у США наприкінці XVIII ліквідацію рабства негрів.

Розповідь учителя

Корінне населення Америки, індіанців, різними шляхами позбавля­ли їхніх земель і, незважаючи на опір, поступово витісняли на захід. У 30-х рр. XIX ст. всіх індіанців, що залишилися на схід від річки Міс­сісіпі, силою переселили до резервацій — територій, відведених для проживання індіанців, за межами яких перебувати їм заборонялося.

Характерною рисою американського життя XIX ст. стало заселення переселенцями Дикого Заходу. На його неосвоєних землях вони засно­вували нові господарства та ставали фермерами. Це було для них утілен­ням «американської мрії» — уявлення про Америку як країну, де кож­ний завдяки власній рішучості, підприємливості та наполегливій праці може реалізувати власні прагнення.

Робота з термінами та поняттями

Фермер — орендар або власник землі, який веде на ній господарство голов­ним чином власною, а також найманою працею.

Розповідь учителя

Активне освоєння Заходу супроводжувалося появою тут поселень, які з часом перетворювалися на великі міста. Захід ставав ринком збуту для промисловості Півночі, а також джерелом сировини й продуктів харчуван­ня. Освоєнню країни сприяв розвиток транспорту. Наприкінці 10-х рр. XIX ст. з'явилося багато річкових пароплавів. Численні канали об'єднали річки між собою і з узбережжям Атлантичного океану. У 1830 р. відкрила­ся перша залізниця завдовжки 64 км, а на кінець 50-х рр. XIX ст. СІНА вийшли на перше місце у світі за їх загальною довжиною в країні.

Цікаво знати

У 1807 р. ірландський переселенець, інженер-самоук Роберт Фултон збу­дував перший у США колісний пароплав «Клермонт». Він працював на па­ровій машині Джеймса Ватта та був завдовжки 43м. Свій перший рейс у 270 км по річці Гудзон від Нью-Йорка до Олбані він подолав (проти течії та при сильному зустрічному вітрі) за 32 години.

Переважна більшість населення США в першій половині століття працювала в сільському господарстві: на Півночі та Сході переважали сімейні ферми, на Півдні — плантаторські господарства. У першому де­сятилітті XIX ст. на Півночі США розпочалася промислова революція. У 1808 р. в країні працювало лише 15 бавовняних фабрик, а на середину століття кількість фабрик і заводів збільшилася в кілька разів.

У результаті промислової революції сформувалися нові верстви амери­канського суспільства — промислова буржуазія та наймані робітники. Праця в промисловості в той час була тимчасовою з метою накопичення коштів. Чимало майбутніх американських магнатів були вихідцями з «низів». Зокрема, Ендрю Карнегі, залізничний і сталеплавильний маг­нат другої половини XIX ст., починав свій трудовий шлях у 12 років підсобним робітником на текстильній фабриці. Американське суспільство було дуже рухливим. Американці легко змінювали місце проживання та заняття, якщо бачили можливість отримати більший прибуток.

2.      Політичне життя США

Колективна робота за підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа, ви­значаючи особливості політичного життя США першої половини XIX ст. Учитель, систематизуючи результати роботи учнів, використовує наве­дений матеріал.

Додаткова інформація

Політичне життя характеризувалося формуванням двопартійної системи, завдяки якій виборну посаду обіймав представник партії, що отримала від­носну більшість голосів виборців. Першими політичними партіями США ста­ли федералісти (послідовники Джорджа Вашингтона, які виступали за міцну федеральну владу, захищали інтереси торговельної та фінансової буржуазії, а також частково багатих плантаторів) і демократичні республіканці (прибіч­ники Томаса Джефферсона, які виступали за зміцнення влади штатів і спи­ралися на підтримку фермерів та інших верств населення із середніми при­бутками).

У 1828 р. утворилася Демократична партія, яка існує в США й сьогодні. Вона не була прямим спадкоємцем демократичних республіканців, але та­кож підтримувала ідею збільшення повноважень влади штатів. За часів пре­зидентства Джона Адамса (1825—1829 рр.) його прихильники заснували партію «Національних республіканців», що поділяла позиції колишніх фе­дералістів, які припинили діяльність раніше.

Упродовж наступних років американські політичні партії набиралися до­свіду, училися працювати з виборцями й здобувати їхню підтримку. Вони створювали мережу місцевих організацій у штатах, проводили партійні з'їзди, де висували кандидатів на виборні посади, збирали кошти на передви­борчі кампанії тощо. Напередодні президентських виборів, раз на чотири роки, відбувалися національні партійні з'їзди, які затверджували кандидатів на посаду президента.

У 1841 р. спадкоємицею національних республіканців стала нова партія вігів. У Демократичній партії в цей час посилювався вплив представників рабовласницького Півдня. Віги були схильні до пошуку компромісу З ними. У ситуації загострення протиріч між Північчю та Півднем зростала потреба в політичній силі, яка буде рішуче протистояти демократам.

У 1854 р. в Чикаго було створено Республіканську партію, яка існує в США й сьогодні. її першим лідером став Авраам Лінкольн. До складу Республі­канської партії увійшло чимало колишніх вігів. Республіканців підтримува­ли фермери, підприємці та наймані робітники Півночі й Заходу.

Ставлення обох партій до однієї з основних тогочасних проблем — раб­ства — суттєво відрізнялося. Демократи вважали, що кожний штат має сам вирішувати, чи дозволяється на його території рабство. Республіканці не ви­магали негайного скасування рабовласництва, однак виступали за його непо­ширення на нових землях Заходу.

3.      Територіальна експансія США

Розповідь учителя

(Здійснюється з використанням таблиці «Зростання території США в 1803—1867 рр.».)

У 1803—1867 рр. американський уряд різними засобами здійснював територіальну експансію в Північній Америці. У 1803 р. за президент­ства Томаса Джефферсона США зробили перше велике територіальне надбання, купивши за 15 млн доларів колонію Луїзіана у Франції. На­полеон Бонапарт, що погодився на це, вважав за краще поповнити бюд­жет країни, ніж утримувати ці далекі землі. У результаті приєднання Луїзіани США збільшили свою територію вдвічі й отримали великий порт Новий Орлеан.

Робота з термінами та поняттями

Експансія — збільшення зони впливу або панування в різних сферах (те­риторія, економіка, політика) шляхом захоплення земель, ринків збуту, джерел сировини інших держав.

Розповідь учителя

У 1812—1814 рр. США вели війну з Великою Британією, намагаю­чись відібрати в неї Канаду. Однак після того як британський десант захопив Вашинґтон, а флот бомбардував портові міста, США погодилися визнати існуючий кордон і відмовилися від своїх намірів. У 1818 р. бри­танці віддали США свою колонію Ред-Рівер. США вирішили скориста­тися слабкістю Іспанії у зв'язку з Війною за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. У 1813—1819 рр. США частинами оку­пували півострів Флориду, а здійснивши це, сплатили за нього іспанцям 5 млн доларів. Після цього вони стали стрімко просуватися на захід, до Тихого океану.

Чимало американських переселенців після здобуття Мексикою неза­лежності від іспанців оселилися на півночі країни. У 1836 р. в результаті повстання американці проголосили створення незалежної від Мексики держави Техас. Мексиканська влада була змушена її визнати. Через дев'ять років Техас увійшов до складу США як новий штат. Це стало причиною американо-мексиканської війни 1846—1848 рр. Зазнавши в ній поразки, Мексика втратила не лише Техас, а й усі свої північні зем­лі, що становило 55 % території держави, отримавши у вигляді компен­сації 15 млн доларів. Тут було створено штати Аризона, Каліфорнія, Невада, Нью-Мексико та Юта.

У 1846 р. за договором між США та Великою Британією було остаточ­но визначено північний кордон з англійськими володіннями в Канаді. До СІНА перейшли північно-західні території, де було пізніше створено штати Ореґон, Вашинґтон та Айдаго. У 1853 р. американці за 10 млн доларів придбали в Мексики територію Месильї.

Останнім великим надбанням США стали Аляска й Алеутські остро­ви, придбані в 1867 р. в Російської імперії за 7,2 млн доларівЗростання території США в 1803—1867 рр.

Назва території	Якій державі належала	Рік приєднан­ня до США	Площа, км2
Луїзіана	Франція	1803	2 575 000
Західна Флорида	Іспанія	1813	40 000
Колонія Ред-Рівер	Велика Британія	1818	50 000
Східна Флорида	Іспанія	1819	153 500
Північний Мен	Велика Британія	1842	28 500
Техас	Мексика	1845	710 550
Ореґон	Велика Британія	1846	520 000
Нова Мексика та Верхня Каліфорнія	Мексика	1848	1 760 240
Месилья	Мексика	1853	46 500
Аляска та Алеутські острови	Росія	1867	1 495 380

4.      Наростання «неминучого конфлікту» в США

Колективна робота за підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа, ви­значаючи, як загострювалося в США протистояння захисників і против­ників рабства. Учитель систематизує результати роботи учнів, викорис­товуючи наведений матеріал.

Додаткова інформація

Проблема рабовласництва була найскладнішою для тогочасного амери­канського суспільства. В одній державі одночасно існували дві системи — рабства й вільного ринку, капіталів і робочої сили. У 50-х рр. XIX ст. розви­ток США призвів до загострення відносин між Північчю та Півднем.

Робота з термінами та поняттями

«Неминучий конфлікт» — поняття, що використовується в історії США для протистояння захисників і противників рабства в країні.

У той час, коли не охоплена промисловою революцією Північ швидко роз­вивалася, низька продуктивність праці рабів аграрного Півдня гальмувала розвиток країни. Використання дешевої (майже безкоштовної) праці рабів дозволяло плантаторам отримувати величезні прибутки за мінімальних ви­трат. У підприємців Півночі, що оплачували найману робочу силу, це викли­кало заздрість і протести. Плантатори Півдня поставляли бавовну для євро­пейських, особливо британських, споживачів й отримували звідти більшість машин та обладнання. Це руйнувало внутрішній ринок США, зачіпало інте­реси підприємців Півночі. Якщо тут ставлення до рабства було негативним, то на Півдні переважали уявлення, що «негр не є рівним білій людині, а раб­ська покірність вищій расі — це його природний і нормальний стан».

Протиріччя стали загострюватися з приєднанням до США нових територій на Заході. Плантатори Півдня, маючи значні кошти, скуповували тут кращі ділянки землі. Це викликало обурення простих фермерів, які вимагали від влади заборонити поширення рабства в штатах Заходу. Однак керівництво країни перебувало в представників Півдня, які не поспішали це робити.

У 1861 р. президентом США було обрано лідера Республіканської партії Авраама Лінкольна. Республіканці були прибічниками обмеження рабства територією південних штатів, уважаючи, що з часом це призведе до краху плантаторських господарств. Плантатори Півдня вбачали в цих планах за­грозу своєму існуванню та взяли курс на відокремлення від США й створення окремої держави, де буде узаконено рабство.

Перемога Лінкольна на президентських виборах означала втрату планта­торами всієї повноти влади і стала сигналом до відокремлення Півдня від США. У лютому 1861 р. утворилася Конфедерація Американських Штатів з 11 рабовласницьких штатів Півдня, що оголосили про вихід зі складу США. Своїм президентом вони обрали Джефферсона Девіса, а столицею проголоси­ли місто Річмонд у Віргінії.

Робота з термінами та поняттями

Конфедерація — союз окремих суверенних держав, об'єднаних спільними керівними органами, створений із певною метою, переважно зовнішньополі­тичною та воєнною.

5.      Громадянська війна в США

Розповідь учителя

12 квітня 1861 р. конфедерати захопили форт Самтер, який перебував під владою федератів. У відповідь на це А. Лінкольн оголосив про призов до армії США 75 тис. добровольців і запровадження морської блокади Пів­дня. Ці події започаткували Громадянську війну 1861—1865 рр. у США. Під час війни Північ мала перевагу над Півднем за кількістю населення та економічним потенціалом. Однак після початку війни на бік конфеде­ратів перейшло близько третини офіцерів і генералів армії США, які по­ходили з Півдня. Усі чоловіки Півдня мали добру воєнну підготовку, ос­кільки їм часто доводилося придушувати повстання рабів. Потенціал ворогуючих сторін у Громадянській війні 1861—1865 рр. у США

Робота з термінами та поняттями

Громадянська війна — збройна боротьба за державну владу між соціаль­ними групами всередині країни.

Громадянська війна в США 1861—1865 рр. — війна між 11 рабовласни­цькими штатами Півдня, які вийшли зі складу Союзної федерації (конфеде­ратами), і федеральним урядом Сполучених Штатів (федератами).

Розповідь учителя.

На першому етапі війни в 1861 —1862 рр. ініціативу утримував Пів­день. Федерали, що вели боротьбу за відновлення єдності країни, уника­ли дій, які в майбутньому могли ускладнити їхні відносини з Півднем. Це дозволило конфедератам, армію яких очолював талановитий генерал Роберт Лі (1807—1870), досягти суттєвих успіхів і навіть створити за­грозу столиці федералів — Вашинґтону. Найбільшим досягненням фе-дералів стало здобуття одного з найбільших портових міст Півдня — Но­вого Орлеана — у квітні 1862 р.

Виникла загроза втручання у війну на боці Конфедерації Великої Бри­танії, яка не бажала втрачати своїх постачальників бавовни та ринки збуту товарів на Півдні. У Канаді почали зосереджуватися британські війська, очікуючи на вирішальні успіхи конфедератів, щоб вступити у війну.

У таких умовах адміністрація А. Лінкольна почала діяти більш рішу­че. У травні 1862 р. Конгрес США прийняв закон про гомстеди (сімейні ферми), за яким будь-який американець, що не воював проти Півночі, міг отримати землю з державного фонду і за умови, що оброблятиме її п'ять років, стати її власником. Цей закон забезпечив підтримку феде­рального уряду в аграрних штатах Заходу.

22 вересня 1862 р. А. Лінкольн оголосив, що від початку 1863 р. раб­ство на Півдні скасовується, а колишні раби як вільні громадяни можуть вступати до федеральної армії. Оскільки раби були власністю своїх гос­подарів, яка за американськими законами вважалася недоторканною, А. Лінкольн був змушений використати повноваження головнокоман­дувача й підписати 1 січня 1863 р. Прокламацію про звільнення рабів.

Робота з документом

Із Прокламації про звільнення рабів президента А. Лінкольна

Я, Авраам Лінкольн, президент Сполучених Штатів, владою головноко­мандувача армією і флотом... наказую й оголошую, що всі особи, які вважа­лися рабами... від цього часу і в подальшому вільні, і що виконавча влада

Сполучених Штатів, із військовою та морською владою включно, буде визна­вати й охороняти свободу названих осіб... Оголошую і доводжу всім до відома, щотакі особи, відповідні умовам, будуть зараховані на військову службу Спо­лучених Штатів...

Підсумовуючи, я висловлюю щире переконання, що цей акт справедли­вості виправданий перед Конституцією воєнною необхідністю. Я звертаюся до гідної поваги думки людства та милості всемогутнього Бога.

Запитання до документа

1)      Як президент використав свою владу головнокомандувача для звільнення рабів?

2)      Чому, на вашу думку, воєнна необхідність вимагала звільнення рабів?

Завдяки звільненню рабів і наданню їм дозволу вступати до війська на кінець війни у федеральній армії перебувало близько 200тис. негрів. Від цього часу Громадянська війна стала не лише боротьбою за збережен­ня єдності країни, а й проти рабства.

Здійснені заходи дозволили федералам у 1863—1865 рр. досягти пе­релому в ході війни й узяти до своїх рук воєнну ініціативу. Армія кон­федератів генерала Р. Лі в цей період стала відчувати нестачу людей, спорядження та боєприпасів, обумовлену обмеженістю економічного по­тенціалу Півдня. 1—3 липня 1863 р. в битві під Геттенсбергом у Пенсильванії федеральна армія генерала Улісса Гранта (1822—1885) завда­ла вирішальної поразки конфедератам і примусила їх відступити. Ця битва стала поворотним пунктом війни.

У 1864—1865 рр. У. Грант успішно реалізував грандіозний план роз­грому конфедератів у чотирьох одночасних операціях. У результаті цього генерал Р. Лі був змушений 9 квітня 1865 р. поблизу містечка Аппоматтокс, де федерали оточили залишки його солдатів, підписати з У. Грантом акт про капітуляцію головної армії конфедератів. Фактично війну було завершено. Через деякий час капітулювали також інші армії Півдня.

Один із найтрагічніших пострілів цієї війни пролунав 14 квітня 1865 р. у вашинґтонському театрі Форда, коли прибічник конфедератів, актор Джон Бутс, пострілом із револьвера смертельно поранив президен­та А. Лінкольна. Наступного дня президент помер. Проте це вже не змі­нило результатів війни.

Громадянська війна стала найкровопролитнішою в історії США. Кон­федерати втратили в ній 258 тис. осіб, а федерати — 360 тис. осіб. Війна закріпила провідну роль Півночі в економічному та політичному житті країни. Було збережено єдність США як держави. Було зруйновано ос­нови плантаційного господарства й остаточно визначено фермерський шлях розвитку американського сільського господарства.

6.      «Реконструкція» Півдня

Розповідь учителя

Після завершення Громадянської війни відповідно до законів, прий­нятих республіканською більшістю Конгресу США, у південних штатах розпочалися перетворення — так звана «реконструкція» Півдня. Із «За­коном про воєнну «реконструкцію» » (1867 р.) територію колишніх бун­тівних штатів Півдня поділили на п'ять військових округів, очолюваних генералами федеральної армії. Під наглядом командувачів округами в кожному штаті на основі загального виборчого права (включно з негра­ми) обиралися місцеві законодавчі збори, які розробляли нові демокра­тичні конституції. Вони мали затвердити прийняті Конгресом СІЛА в червні 1866 р. 14-ту поправку до Конституції, за якою право голосу надавалося всім чоловікам — жителям США віком від 21 року (за винят­ком індіанців), і 13-ту поправку про скасування рабства. Після цього бунтівні штати Півдня знову приймалися до Союзу, а військова адмініст­рація ліквідовувалася. Усіх, хто брав участь у війні на боці конфеде­ратів, позбавляли права обіймати будь-які посади.

Робота з термінами та поняттями

«Реконструкція» Півдня — перетворення в південних штатах, здійсню­вані федеральним урядом США з метою ліквідації органів влади, установ, законів і традицій, що склалися там у період панування плантаторів. Розпо­чалася в березні 1867 р. і фактично завершилася весною 1877 р.

Розповідь учителя

Після виконання умов «Закону про воєнну «реконструкцію»» Кон­грес знову відновив у складі Союзу в 1868 р. Арканзас, Південну Кароліну, Північну Кароліну, Луїзіану, Джорджію, Алабаму та Флориду, у 1870 р. — Міссісіпі, Техас і Віргінію.

Підчас здійснення «реконструкції» Півдня землі всіх плантаторів, які брали участь у війні, було примусово продано з аукціонів. Однак біль­шість плантаторів, які залишилися без рабів, самі продали свої землі. У результаті на Півдні значно збільшилася кількість фермерських госпо­дарств. Одночасно з цим чимало колишніх рабів, не маючи освіти, спе­ціальності, землі й засобів до існування, були приречені на злидні та еко­номічну залежність від білих. У результаті цього афроамериканці, як тепер називали колишніх негрів-рабів, утрачали політичну активність і ставали джерелом постійного соціального напруження в регіоні. Чимало колишніх плантаторів та їхніх прихильників не змирилися з новим ста­новищем білих і колишніх негрів-рабів. У 1866 р. на Півдні виник Ку-клукс-клан — таємна організація, метою якої було протидіяти «реконс­трукції» Півдня шляхом поширення переконань у перевазі білої людини. Члени товариства, одягнені в білі балахони з каптурами, залякували аф­роамериканців, перешкоджаючи їхній участі в голосуванні. У зв'язку з проявами куклукскланівцями актів насильства до чорношкірих у 1870—1871 рр. були прийняті закони щодо припинення діяльності то­вариства.

Робота з термінами та поняттями

Афроамериканці — назва, що використовується щодо громадян США аф­риканського походження.

Розповідь учителя

Зокрема, «Закон про нагляд», прийнятий Конгресом США в 1871 р., передбачав суворі покарання щодо тих, хто зазіхав на громадянські пра­ва колишніх рабів.

У 1872 р. федеральна влада, уважаючи основні завдання «реконс­трукції» Півдня виконаними, здійснила кроки для досягнення прими­рення з колишніми противниками. Конгресом було прийнято «Закон про загальну амністію», який відновлював у політичних правах усіх ко­лишніх прибічників Конфедерації, за винятком 500 осіб.

На президентських виборах 1876 р. кандидати від демократів і рес­публіканців набрали однакову кількість голосів. За домовленістю між Демократичною та Республіканською партіями президентом США став республіканець Розерфорд Гейз. Однак за підтримки демократів він вивів із Півдня останні частини федеральної армії та фактично відмовив­ся від відповідальності центральних органів влади за дотримання грома­дянських прав афроамериканців. Компроміс демократів і республікан­ців 1877 р. вважається датою завершення «реконструкції» Півдня.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Бесіда за запитаннями

1)      Що таке федерація?

2)      Коли утворилася Демократична партія?

3)      Якій державі належала Луїзіана до приєднання її до США?

4)      Коли президентом США було обрано А. Лінкольна?

5)      Скільки американських штатів у лютому 1861 р. утворили Кон­федерацію?

6)      Коли розпочалася «реконструкція» Півдня?

7)      Якими були особливості суспільного та економічного життя США в першій половині XIX ст.?

8)      Як відбувалося становлення двопартійної політичної системи в США?

9)      Як відбувалося збільшення території США в 1803—1867 рр.?

10)  Чому відносини між Північчю та Півднем у 50-х рр. XIX ст. набу­ли характеру неминучого конфлікту?

11)  Як відбувалася Громадянська війна в США?

12)  Що таке «реконструкція» Півдня? Які зміни вона спричинила в південних штатах?

V.  ПІДСУМКИ УРОКУ

Упродовж першої половини XIX ст. за показниками свого економіч­ного розвитку США стали однією з провідних держав світу, посівши дру­ге після Великої Британії місце за часткою у світовому промисловому виробництві. У результаті територіальної експансії США перетворилися на транс­континентальну державу, яка простягалася через увесь Північноамери­канський континент від Атлантичного до Тихого океану.

Громадянська війна 1861—1865 рр. призвела до розв'язання «неми­нучого конфлікту» на користь Півночі. Вона закріпила його провідну роль в економічному й політичному житті країни.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ Опрацювати відповідний параграф підручника.

**************